6

Із зошита Ведани

Мовчання буває трьох родів. Одне — коли слів нема. Друге — коли слова є, а сили нема. Третє — коли є і слова, і сила, а незручно. Перше лікують часом. Друге — теплом і людьми. Третє не лікують узагалі. Третє називають уголос.

На полі, рукою Марти: Тридцять років я шукала для маминої тиші перший рід. Вона була третього. Найважче було не назвати. Найважче було перестати шукати виправдання.

Чорна нитка між матір’ю і дзеркалом не зникла навіть після того, як Світлана накрила скло рушником, увімкнула в усіх кімнатах світло й до ранку не дозволяла Марті заснути. Вона тягнулася від материнських грудей до шафи, тонка, але напружена, і Марта кілька разів ловила себе на бажанні торкнутися її пальцем, хоча не знала, чи можна торкатися того, що бачить лише вона. Ведана не встигла навчити її найважливішого: де закінчується спостереження і починається втручання.

— Ти знаєш, хто кликав, — сказала Марта вранці.

Світлана стояла біля плити й смажила яйця. Олія потріскувала, запах смаженої цибулі був настільки побутовим, що в іншій ситуації Марта б подумала: усе нічне справді могло наснитися. Але чорна нитка залишалася.

— Не знаю.

Нитка сіпнулася.

— Бачу, коли ти брешеш.

Мати повільно вимкнула газ.

— Що ти бачиш?

— Нитку.

— Яку ще нитку?

— Чорну. Від тебе до дзеркала.

Світлана відступила на півкроку. Цей рух був таким швидким і несвідомим, що Марта зрозуміла: мати знає, про що йдеться.

— Ведана казала про таке?

— Не встигла.

— Господи…

— Хто кликав мене до води?

Світлана сіла.

Довго мовчала, а потім сказала:

— У мене була сестра.

Марта спершу подумала, що неправильно почула. Усі родинні історії вона знала напам’ять: хто кому кум, хто з ким не говорить, у кого троє дітей, хто поїхав у Крим, хто в Польщу. У матері не було сестри.

— Була?

— Старша. Малуша. Вона померла, коли мені було шість.

— Як?

— Втопилася.

Чорна нитка натягнулася так різко, що Марта майже почула дзвін.

— Це не все.

Світлана підняла голову.

— Не смій говорити зі мною так, ніби ти слідча.

— Я бачу, коли ти брешеш.

— Ти бачиш те, у що сама повірила.

— Ти теж бачила духів.

Мати встала, почала збирати зі столу те, чого ніхто не їв.

— Малуші було одинадцять. Вона пішла купатися ввечері. Її знайшли наступного дня біля старої верби. Усе.

— Вона вміла плавати?

Світлана поставила тарілку в мийку трохи сильніше, ніж треба.

— Так.

— Тоді чому втопилася?

— Люди тонуть, навіть якщо вміють плавати.

— Ведана знала щось інше?

Мати мовчала.

— Це Малуша кликала мене?

— Я не знаю.

Цього разу чорна нитка не сіпнулася. Марта зрозуміла: мати справді не знає.

Але знала інше.

Після обіду Світлана дістала з верхньої полиці шафи металеву коробку з фотографіями. Вона довго перебирала конверти й нарешті знайшла маленький чорно-білий знімок: дві дівчинки стояли біля верби, одна старша, темноволоса, друга — маленька, з бантом. Старша була схожа на Марту так сильно, що в неї похололи пальці.

— Це Малуша?

— Так.

— А ти?

— Поруч.

На звороті була дата і кілька слів олівцем: «Малуші — одинадцять. За три дні до Купала».

— Вона померла на Купала?

Світлана кивнула.

— У ніч перед.

Марта згадала мокрий відбиток на дзеркалі.

— Ведана казала щось про це?

— Казала, що Малуша «пішла не туди». Батько заборонив їй повторювати таке. Після похорону Ведана почала робити всі ті свої вузли, ходила до верби, щось закопувала. У селі говорили, що вона збожеволіла від горя.

— А ти бачила Малушу після смерті?

Світлана довго не відповідала.

— Один раз. Біля вікна. Вона була мокра й просила відчинити.

— Ти відчинила?

— Ні.

— Чому?

— Ведана не дозволила. Схопила мене й тримала до світанку. Малуша стояла за склом усю ніч.

Марта відчула, як у пам’яті з’єднуються речі: волосся в подушці, зелений вогонь, крик зі ставка, мокра дитяча долоня.