9

Із зошита Ведани

Пам’ять однієї людини — нитка: порветься, і кінця не знайдеш. Пам’ять двох — уже вузол, за нього можна триматися. Тому знахарка ніколи не працює сама, хоч би скільки казали, що дар любить самоту. Дар любить самоту. Людина — ні.

Лада Мирославівна знала Ведану не з барахолки. У дев’яностих, ще студенткою філологічного факультету, вона збирала фольклор у селах області для курсової роботи й потрапила у Вербовицю саме тому, що хтось із викладачів чув про стару жінку, яка пам’ятає «нецерковні» обряди, вузликові замовляння й десятки назв місцевих духів. Ведана тоді відмовилася від диктофона, але дозволила записувати від руки, якщо студентка пообіцяє не публікувати імен.

— Вона була сердита на науку? — спитала Марта.

— Ні. Вона була сердита на людей, які приходять у село, виписують «цікаві забобони», а потім не розуміють, що для когось це не декоративна культура, а спосіб пояснити речі, які інакше залишаються без мови.

Вони сиділи в порожньому класі після уроків. За вікном ішов сніг, у коридорі прибиральниця тягла відро, і вся ця нормальність робила розповідь дивнішою.

— Вона говорила про Мару?

— Говорила. Але не як про одну істоту. Казала, що «Мара» — ім’я для різних нічних сил, і деякі з них народжуються не в лісі, а в людських домах.

— Як це?

Лада Мирославівна подивилася на Марту дуже уважно.

— Вона казала, що є духи місця, є духи мертвих, є давні сили, а є щось, що виникає там, де багато років повторюється одна й та сама кривда й ніхто її не називає. Наче люди самі тчуть для темряви тіло.

Марта відчула холод.

— Вона говорила про Малушу?

Учителька відвела очі.

— Так.

— Що саме?

— Я тоді не розуміла контексту. Сказала, що в її родині «вода вже взяла одну дитину, бо дорослий приніс до верби кістку». Я записала, але подумала, що це місцева легенда.

— Це не легенда.

— Тепер я розумію.

Марта витягла з рюкзака фотокопію Веданиної записки, яку нарешті наважилася зробити, не виймаючи оригінал з атласу.

Лада Мирославівна прочитала. Руки її помітно затремтіли.

— Марто… це треба показати дорослим.

— Я показувала дорослим інше. Вони не дуже добре працюють.

— Не всі.

— Ви теж нічого не зробили, коли побачили мої руки.

Учителька здригнулася, але не стала захищатися.

— Ти права. Я боялася натиснути, боялася помилитися, боялася зробити гірше. Це не виправдання. Я мала хоча б звернутися до шкільного психолога й поговорити з тобою ще раз.

Такий тип відповіді Марта почула вперше: без «але», без перенесення провини, без вимоги зрозуміти дорослого. Це не зцілило нічого миттєво, проте звільнило маленьке місце всередині, де раніше стояла стіна.

Найдивніше було те, наскільки мало це коштувало вчительці. Чотири речення, жодних зусиль, жодної жертви. Марта сиділа й рахувала подумки, скільки дорослих за останні п’ять років могли сказати те саме за ту саму ціну й не сказали. Виходило багато. Виходило, що річ була не в тому, що вони не могли. Річ була в тому, що ніхто з них не пробував.

— Ведана лишила вам щось?

Лада Мирославівна встала й підійшла до шафи. З нижньої полиці дістала коробку з методичними матеріалами, а з неї — тонкий чорний зошит.

— Вона дала мені це після третьої поїздки. Сказала: «Коли прийде дівчина з червоною ниткою, віддай їй». Я багато років думала, що вона просто любила загадки.

Марта не могла поворухнутися.

— Чому ви не віддали раніше?

— Ти ніколи не носила червоної нитки в школі.

Марта подивилася на зап’ястя. Нитку вона завжди ховала під рукавом.

— Сьогодні видно, — сказала вчителька.

Чорний зошит був не тим, що лежав у скрині. На обкладинці не було імені. Усередині — Веданин почерк, уривки родоводу, малюнки вузлів, карти Вербовиці й Верхогір’я, де червоним олівцем були позначені три місця. На першій сторінці стояло:

«Коли нитка перейде до Марти, шукати Ладисю в Смерековій. Вона знає про вовчу шкіру. Я не навчилася, бо боялася. Може, дитина буде сміливіша. Може, їй не доведеться».

— Вона написала моє ім’я ще до смерті.

— Очевидно.

— І знала, що я прийду до вас.

— Схоже.

Марта перегорнула сторінку. На полях був малюнок кістяного амулета.

Під ним:

«Не відбирати силою. Ключ приростає до того, хто носить. Забрати можна лише тоді, коли він сам назве, для чого взяв».

— Ось чому вона нічого не зробила Радиму, — прошепотіла Марта.

— Можливо.

Далі йшов запис про Малушу: