24

Із зошита Ведани

Сторож на межі не воює. Сторож стоїть. Це має легкий вигляд, поки не постоїш сам. Найважче в стоянні – не втекти і не кинутися вперед. Обидва рухи звуть хоробрістю. Обидва лишають межу відчиненою.

Держислав Коваль не був схожий на мольфара, чарівника, волхва чи будь-якого іншого чоловіка, якого можна було б романтично поставити поруч із словами «давнє знання». Він запізнився на сім хвилин, вибачився, бо застряг у заторі, приніс картонний стаканчик із кавою й мав на плечі звичайний рюкзак із поламаною блискавкою. У перші десять хвилин Марта відчула полегшення: якщо цей чоловік і знає щось про Наву, він принаймні платить за метро.

– Покажіть руки, – сказав він після привітання.

– Що?

– Долоні.

– Так усі починають?

– Тільки люди, яких, за словами покійної Ведани, може переслідувати кістяний ключ.

Марта відзначила, що він сказав це буденно, без жодного зниження голосу – так лікар називає діагноз, який бачив уже сто разів. За все життя їй траплялися два типи людей, які говорили про надприродне: ті, що сміялися, і ті, що надто швидко вірили. Обидва були непридатні. Держислав виявився третім, і вона аж тепер зрозуміла, що чекала цього третього років двадцять.

Марта простягнула руки.

Держислав не торкався. Подивився на лінії, нігті, зап’ястя.

– Червону нитку носите?

– Не завжди.

– Добре. Постійні обереги привчають нечисть до запаху.

– Ви зараз жартуєте?

– На жаль, ні.

Вони сіли в невеликій читальній залі. Марта показала копії Веданиних зошитів, фотографію кістяного уламка, батьків блокнот. Держислав гортав повільно, кілька разів зупинявся на знаках.

– Де сам уламок?

– У банківській комірці.

– Правильно.

– Що це за письмо?

– Не «письмо» в звичайному сенсі. Частково родові знаки, частково система мнемонічних символів, частково Веданина власна шифровка. Ось це – дерево, але не рослина, а «вісь». Це – вода межі. Це – вузол повернення. А цей знак…

Він провів пальцем над малюнком кола з сімома надрізами.

– Цей я бачив у баби Ладисі.

– Ви її знаєте?

Держислав підняв очі.

– Вона моя бабуся.

Марта засміялася від несподіванки.

– Звісно. Інакше було б занадто просто.

– Вона згадувала дівчину з Веретенівщини, яка пахла вовком. Я думав, перебільшує.

– Вона часто так робить.

– Ні. Вона ніколи не перебільшує. Це одна з причин, чому з нею складно.

Між ними вперше виникла легкість – не романтична ще, просто впізнавання людей, які однаково втомилися від старших жінок, що говорять загадками.

Держислав прочитав Веданину нотатку про Зоряну.

– Питай Веданину матір… Це проблема.

– Вона померла.

– У вашому випадку це не найбільша проблема.

– Уже чула.

– Зоряна похована де?

– У Вербовиці.

– Нам потрібна не могила. Її річ із голосом.

– Що це?

– Предмет, через який людина багато разів говорила або співала. Гребінь не підійде. Можливо, веретено, молитовник, листи, запис.

Марта згадала старий ткацький човник у скрині.

– Там є веретено.

– Добре.

– І що ми зробимо?

– «Ми» поки нічого. Ви не навчені переходити.

– Я вже переходила.

Держислав завмер.

– Коли?

– У Вербовиці. Двічі. Другого разу була вовчицею.

Він повільно поставив каву.

– Ви вдягали шкуру?

– Торкнулася.

– І повернулися?

– Як бачите.

– Які імена назвали?

Марта відчула, що він знає справжні правила.

– Ярина. Світлана. Марта.

– Себе за живу порахували.

– Я була жива.

– Саме це вас і врятувало.

Він провів рукою по обличчю.

– Ведана була безвідповідальна.

– Вона померла, коли мені було дванадцять.

– Це трохи зменшує претензії.

Держислав погодився допомогти, але встановив умови: жодних переходів наодинці, жодних експериментів із кістяним уламком, жодних «викликів» мертвих у квартирі.