3

Із зошита Ведани

Мара важка не власною вагою. Вона важка тим, скільки ти під нею терпиш. Не скидай її силою: у лежачого сили нема. Ворухни мізинцем. Одним. Тіло, яке згадало, що вміє рухатися, перестає бути ліжком.

На полі, рукою Марти: Мене вчили казати повне ім’я. Довго думала, що це замовляння. Це не замовляння. Це список того, чого в мене не забрали.

До одинадцяти років Марта навчилася жити так, ніби в неї було два набори правил. Перший — для світу, де треба вчасно приходити до школи, відповідати біля дошки, носити змінне взуття, не сперечатися з матір’ю й усміхатися родичам на свята. Другий — для світу, про який ніхто не хотів говорити: не спати горілиць, якщо в хаті сварилися; не дивитися у воду після заходу сонця; не відповідати, коли з-за вікна кличуть голосом знайомої людини; не торкатися чорної мотанки; завжди мати при собі шматок червоної нитки; пам’ятати власне повне ім’я, якщо прокидаєшся і не можеш рухатися.

Нічниць Ведана навчила її розрізняти найпершими, бо вони, казала стара, найдрібніша нечисть і тому найчастіша: не сила, а звичка. Нічниця не має ні тіла, ні голоду, ні наміру. Вона просто заводиться там, де дитину щовечора кладуть спати з невимовленим, як заводиться міль у скрині, яку рік не відчиняли. Проти нічниць нема оберега. Проти них є тільки те, що кажуть уголос над головою дитини, коли гасять світло.

Останнє правило знадобилося взимку.

Тієї ночі вдома, далеко від Вербовиці, Марта прокинулася від відчуття, що хтось сидить у неї на грудях. Повітря входило короткими ковтками. Руки лежали вздовж тіла й не слухалися. Кімната була знайома: шафа, письмовий стіл, підручники, блідий прямокутник вікна; але поверх знайомого світу ніби наклали інший, трохи зміщений, і в ньому тіні були густіші, а кути глибші.

На грудях сиділа жінка.

Тонка, висока навіть у зігнутій позі, із мокрим волоссям до підлоги. Вона не мала чітких рис, але Марта відчувала посмішку.

«Не кажи», — прозвучало всередині.

Марта спробувала згадати те, чого вчила Ведана.

Ім’я.

Власне ім’я.

Не «я». Не «дівчинка». Не «дурна». Не «та, якій не повірили».

І одразу за іменем прийшли слова, яких Марта не вчила напам’ять, але які знала так, ніби їх сто разів проказували над її ліжком:

Нічнице, нічнице, іди на границю,
там тобі постіль стелена,
там тобі свічка не гашена,
там тобі дитя не хрещене —
чуже, не моє, не моє, не моє.
А моє спить, а моє диха,
а моє знає, як його звати.

Марта Олегівна Кужіль. Вона повторила подумки. Мара нахилилася нижче.

«Ти ж бачила, що буває, коли говориш. Вони відвертаються. Вони сердяться. Вони соромляться тебе. Не говори — і я заберу страх».

Марта Олегівна Кужіль.

Щось почало пекти зап’ястя, хоча червоної нитки на ньому давно не було.

«Я можу зробити так, щоб ти нічого не пам’ятала».

На мить це здалося найкращою пропозицією у світі.

Не пам’ятати Радима. Не боятися літа. Не рахувати кроки до дверей. Не бачити, як мати відводить очі. Просто прокинутися кимось іншим.

І саме в цю мить за стіною щось гучно впало.

Мара здригнулася.

Із кухні донісся батьків голос:

— Чортів кіт!

Кота в них не було.

Марта відчула, як щось невидиме смикнуло Мару назад. Жінка зашипіла, її волосся розлетілося, наче у воді, і на кілька секунд у дверях кімнати з’явилася маленька волохата постать із круглими жовтими очима.

Домовик.

Марта знала це без пояснення.

Він був нижчий за табурет, сутулий, із руками майже до підлоги. На ньому висіла стара чоловіча сорочка, а лице нагадувало водночас старого діда й сердитого кота. Він підняв одну лапу — чи руку — й показав Марі щось схоже на чорний цвях.

Мара зникла.

Тіло Марти відпустило так різко, що вона сіла, задихаючись.

У двері ввірвався батько.

— Що сталося?

— Тут хтось був.

— Хто?

Марта подивилася на куток. Волохата постать уже зникла.

— Не знаю.

— Тобі наснилося.

Вона мало не засміялася. Це була улюблена відповідь дорослих на все, що вимагало складнішої роботи.

Вранці на кухні знайшли розбиту цукорницю. Вона стояла на верхній полиці, куди ніхто не торкався.

— Миші, — сказав батько.

— Миші кераміку з полиці кидають? — спитала Марта.

— Значить, криво стояла.

Після школи вона подзвонила Ведані.

Стара слухала довго.

— Домовик у вас прокинувся, — сказала нарешті.

— У нас його не було.

— Був. Просто не мав причини показуватися.