30

Із зошита Ведани

Перевізникові не платять грішми: гроші живі віддають надто легко. Плати тим, чого тобі шкода. Якщо не шкода – це не плата, а сміття, і перевезуть тебе не туди.

До переходу вони готувалися сім днів. Не тому, що старі книги вимагали саме такого числа – Держислав із підозрою ставився до будь-яких надто красивих чисел у магічних інструкціях, – а тому, що стільки часу пішло, щоб зібрати речі, перевірити записи Ведани, домовитися з Жданою про доступ до старої хати, попередити Ярину, передати слідчій копії всього, що могло мати значення у справі, і, головне, не зробити з майбутнього переходу романтичний жест людини, яка втомилася жити.

Марта була до цього дуже уважна. Нава приваблювала не лише страхом; іноді вона обіцяла простоту, якої не буває серед живих. Марта надто добре знала, які небезпечні пропозиції, що починаються словами «тобі більше не буде боліти».

Тому вона робила нудні речі. Оплатила комуналку за два місяці наперед. Домовилася з сусідкою про кота. Написала Ярині коротке повідомлення, де було сказано: якщо я три доби не виходжу на зв’язок, це не втеча й не рецидив, зателефонуй Ждані, номер унизу. Це не було героїчно й не мало жодного стосунку до міфу, але саме такі дії, як вона зрозуміла пізніше, і відрізняють перехід від зникнення.

Дату вибирала не вона.

– Здвиження, – сказала Ладися в слухавку так, ніби це все пояснювало. – Через два тижні. Раніше не лізь.

– Чому саме тоді?

– Бо на Здвиження земля здвигається з літа на зиму, гади йдуть у нору, а Громовик лягає спати до весни. Усе, що вміє бити згори, від того дня не б’є.

Марта помовчала.

– Тобто я піду туди тоді, коли мені точно ніхто не допоможе.

– Розумна дівчинка.

– Це знущання?

– Це умова роботи, – сказала стара без тіні жалю. – Поки Перун не спить, кожна дурна баба в цьому краю думає, що як припече, то з неба щось прилетить і розсудить. І сидить, і чекає. І дочекується. – Ладися закашлялася. – А коли він спить, ти нарешті робиш сама, бо більше нікому. Оце і є єдина година, коли з такою роботою взагалі щось виходить.

– А якщо він прокинеться?

– Не прокинеться. Він спить до весни.

– А якщо?

Ладися довго мовчала.

– Тоді, дитино, значить, ти нашуміла так, що аж туди чути. Але на це не розраховуй, бо на це ніхто ніколи не розраховував і мало хто дожив.

Вони прибули до Вербовиці ввечері напередодні молодика. Тітка Милана чекала з їжею, хоч ніхто не мав апетиту. Ждана привезла старий рушник Мокоші, загорнутий у наволочку, як загортають ікону люди, що вже не вірять, але й не наважуються не вірити. Світлана приїхала несподівано, поставила сумку біля дверей і сказала:

– Я теж лишуся.

– Мамо, тобі не треба.

– Мені багато років «не треба було». Досить.

Марта не сперечалася. Це вміння – не сперечатися, коли мати нарешті робить крок, – далося їй важче за все, чого вчила Ведана.

Держислав розклав речі на великому столі: Веданині зошити, червону, білу й чорну нитки, мідний ключ, уламок кістяного амулета, батькову запальничку, синю стрічку Малуші, вовчий пояс, старе веретено Зоряни, фотографію Меланки, яку вони знайшли в архіві лише напередодні. На знімку 1891 року стояла дівчина років сімнадцяти, темноволоса, з серйозними очима й тим особливим виразом, який буває у людей, що вперше в житті бачать фотоапарат і вирішили поставитися до цього відповідально.

Вона була схожа на Світлану.

Мати довго дивилася на знімок і нічого не сказала. Потім вийшла в сіни й повернулася з червоними очима, і теж нічого не сказала, і Марта вперше не стала витягувати з неї слова.

– Переходимо через скриню чи воду? – спитала Ждана.

– Через обидва, – відповів Держислав. – Скриня тримає родову печать. Вода – шлях Малуші. Якщо відчинимо лише одне, можемо потрапити не туди.

– І це ти говориш спокійно?

– Я дуже нервую. Просто в мене обличчя не співпрацює.

Опівночі вони винесли скриню до ставка.

Це було важко фізично й абсурдно побутово: четверо дорослих тягнуть старі меблі через город, перечіпляються за шланг, сваряться пошепки, щоб не розбудити сусідів, тітка Милана двічі каже, що треба було взяти візок, а Ждана двічі відповідає, що візок зламався у дві тисячі дев’ятнадцятому.

Марта раптом відчула до цієї недосконалості майже ніжність. Справжні обряди, подумала вона, мабуть, завжди трохи схожі на ремонт. Хтось забув мотузку. Хтось не так поставив свічку. Хтось наступив у грязюку й тепер увесь ритуал пахне грязюкою. У книжках цього немає, бо в книжках обряд починається одразу з другої хвилини, коли все вже стоїть на місцях.

Біля мертвої верби вони поставили скриню так, щоб кришка дивилася на воду.

Держислав запалив три свічки й довго затуляв їх долонями від вітру. Світлана прив’язала синю стрічку до гілки – зав’язала спершу на бант, потім розв’язала, зніяковіла й перев’язала простим вузлом. Ждана взяла Марту за руку.