14

Із зошита Ведани

Дар не передають, як хату. Дар передають, як борг. Тому питай не «чи хочу я цього». Питай: «що саме я візьму разом із ним і кому це доведеться повертати».

У сімнадцять Марта зробила те, чого боялася з дванадцяти: дістала з атласу записку Ведани й показала батькові.

Це сталося після чергової родинної суперечки про Вербовицю. Тітка Милана святкувала ювілей, Світлана наполягала, що треба їхати, Олег говорив про «родину, яка не винна в твоїх підліткових образах», і Марта раптом зрозуміла: вона більше не здатна слухати, як її страх називають характером.

– Я не їду.

– Не починай, – сказав батько.

– Я не починаю. Я закінчую.

– Що саме?

Вона принесла записку.

Олег прочитав мовчки. Потім ще раз.

– Це Ведана написала?

– Так.

– Вона була не при собі під кінець.

– Зручно.

– Марто…

– Радим був біля Малуші, коли вона померла. У нього є кістка зі скрині. Він знає про Мару. І він робив зі мною те, про що я говорила мамі.

У кімнаті стало так тихо, що Марта почула холодильник на кухні.

Олег повільно повернувся до дружини.

– Ти знала?

Світлана заплакала ще до відповіді.

– Я не знала точно.

– Що «не знала»?

– Марта казала… але я думала…

– Що вона вигадує?

– Я боялася.

– Чого?

– Усього!

Олег ударив долонею по столу. Лампа блимнула.

Марта відчула під ногами легкий поштовх, ніби далеко загриміло.

– Я його вб’ю, – сказав батько.

– Ні, – відповіла Марта.

Обидва дорослі подивилися на неї.

– Що?

– Не їдь його бити. Це не допоможе мені. І якщо він має той ключ…

Олег гірко засміявся.

– Тільки не починай про бабині казки.

У вікно вдарила блискавка.

Не буквально в будинок – десь зовсім поруч, але спалах був такий сильний, що кімната на секунду стала білою. За ним прийшов грім, близький і важкий.

Марта побачила над батьком тонку синю нитку, яка йшла вгору, крізь стелю.

Перун.

Не бог у людській подобі, не чоловік із сокирою, а сила – вертикальна, блискавична, безжальна до напівправди. Вона відчула її не як голос, а як тиск у кістках.

«Назви».

– Тату, – сказала Марта. – Я хочу, щоб ти почув усе. Не частину. Не так, як тобі легше.

І розповіла. Без магії. Без Мари. Без кістяного ключа.

Про те, що робив Радим. Про ночі. Про те, як вона говорила матері. Про страх. Про те, як завмирала й ненавиділа себе за це. Про те, що в п’ятнадцять увімкнула запис на телефоні й спровокувала Радима на розмову, щоб мати бодай щось, що не скаже «ти вигадала».

Олег сидів нерухомо.

Коли вона закінчила, грім пройшов далеко над містом.

Батько плакав мовчки.

– Я мав… – почав він.

Марта чекала.

– Я мав тебе забрати звідти ще тоді.

Це було не повне вибачення. Не магічне виправлення минулого. Але перше речення, яке стояло на своєму місці.

Марта чекала цього речення вісім років і встигла за той час уявити його сотню разів у сотні варіантів – розлогих, гучних, зі сльозами й обіцянками. Реальне виявилося коротким і дещо кривим, і батько сказав його, дивлячись не на неї, а на скатертину. Пізніше вона зрозуміє, що саме тому воно й трималося: у ньому не було жодної спроби зробити собі гарно.

Вони не поїхали на ювілей.

Олег перестав говорити з Радимом. Світлана кілька місяців ходила навколо доньки обережно, ніби кожна розмова могла вибухнути. Життя не стало простим, але Вербовиця вперше втратила владу наказувати.

Тієї ночі Ведана прийшла до Марти у сні.

Вони стояли біля ткацького верстата, якого не було в жодній реальній кімнаті. Навколо тягнулися тисячі ниток.

– Ти зробила правильно, – сказала стара.

– Запізно.

– Правильне не стає неправильним через те, що прийшло пізно.

– Що тепер?

Ведана торкнулася червоної нитки, що йшла від Мартиного серця.

– Тепер живи.

– І все?

– Було б добре.

– Але?

Стара глянула кудись за її плече.