17

Із зошита Ведани

Тріщений горщик замазують глиною й ставлять у піч. Витримає – служитиме довго. Не витримає – розсиплеться в жарі, і добре, що не з окропом у тебе на руках. Печі не бійся. Бійся горщика, якого ніхто не пробував.

Перший рік шлюбу не був катастрофою, і Марта пізніше наполягатиме на цьому навіть тоді, коли друзі спробують скласти минуле у просту схему «він завжди був таким». Ні, не завжди. Були ранки, коли Влад приносив каву в ліжко; були поїздки до моря; були вечори, коли вони з чотирма котами – кількість збільшувалася поступово й без раціонального плану – дивилися серіал і сперечалися, хто піде вимикати світло. Людська прив’язаність складна саме тому, що хороші речі не стають вигаданими після поганих.

Але тріщина росла.

Влад кілька разів зривався зі ставками. Потім почав випивати більше. Потім з’явилися дрібні брехні, які Марта бачила буквально, як чорні нитки. Її дар, замість полегшувати життя, перетворився на нестерпну систему сповіщень: вона знала, коли він недоговорює, але не завжди знала про що; бачила, що нитка тягнеться до телефону, але не могла прочитати переписку з повітря; відчувала, коли в домі щось «не так», але це не давало готового рішення.

Одного вечора вона повернулася й побачила на кухні Перелесника.

Він сидів на Владівому місці, у Владівій футболці, з Владівим обличчям.

– Ні, – сказала Марта ще з порога.

– Що ні?

– Навіть не починай.

Перелесник усміхнувся.

– Я ж обіцяв повернутися, коли коханий чоловік зробить боляче.

– Він не «коханий чоловік» у романі. Це мій чоловік. І ми розберемося без тебе.

– Ви вже рік «розбираєтесь».

– Іди.

– Я можу дати тобі те, чого він не дає.

– Ти не даєш нічого. Ти підмінюєш.

Істота повільно змінила обличчя. Стала Славком. Потім незнайомим чоловіком. Потім жінкою. Потім – самою Мартою, але впевненою, спокійною, без жодної тіні під очима.

– А якщо я дам тобі тебе саму? – спитало її власне обличчя.

Марта завмерла.

Це було сильніше за будь-яку еротичну приманку.

– Якою могла б бути, – продовжив Перелесник. – Без Вербовиці. Без Радима. Без чоловіка, якого треба витягувати з його ям. Без матері, яку треба вчити говорити. Без батька, який запізнився із захистом. Просто ти.

Найгірше було те, що вона встигла подивитися. Одну секунду, коротшу за подих, але встигла – і побачила жінку, яка спить усю ніч, не перевіряючи двері; яка не вміє за півсекунди зчитувати чужий настрій із того, як поставили чашку; яка не має в голові переліку речень, приготованих на випадок, якщо їй знову не повірять. Та жінка була не щасливіша. Вона була просто легша. І Марта потім довго не могла пробачити собі не спокуси, а зависті.

– Такої мене не існує.

– Можу зробити.

– Ціною чого?

Істота засміялася.

– Нарешті правильне питання.

Домовик з’явився на шафі й кинув у Перелесника ложку. Той розсипався іскрами.

– Ти міг раніше, – сказала Марта домовикові.

Він знизав плечима.

Влад повернувся через годину п’яний.

Вони посварилися. Не через магію. Через гроші, брехню, втому, повторення. У розпалі сварки він ударив кулаком у двері поруч із Мартиною головою. Не її – двері. Але тіло Марти не розрізнило. Воно повернулося в дитинство швидше, ніж думка.

Вона завмерла.

Влад одразу опустив руку.

– Я не хотів…

На його плечі злидень роздувся до розміру кота.

За спиною Марти з’явилася Мара. Перелесник сміявся у вікні. Домовик сховався під столом.

І тоді Марта зрозуміла, що її квартира стала перехрестям усіх сил, які живляться людською слабкістю.

– Іди, – сказала вона Владу.

– Марто…

– Сьогодні. Не назавжди, якщо ти справді щось зміниш. Але сьогодні ти йдеш.

– Ти мене виганяєш через двері?

– Я виганяю тебе, бо ти мене налякав.

Ця фраза прозвучала простіше за всю магію світу.

Влад пішов. Мара зникла першою. Злидень – разом із ним.

Перелесник ще кілька хвилин стояв у відображенні, а потім уклонився й теж зник.

Домовик виліз з-під столу, поставив на стіл одну цілу чашку й налив у неї воду з чайника, хоча Марта точно знала, що він не вміє користуватися чайником.

– Дякую, – сказала вона.

Домовик образився й не показувався три дні.

◆

Перші пів року з Владом були легкими.

Він умів робити будні схожими на маленькі пригоди.

У вівторок міг о дев’ятій вечора сказати: