28

Із зошита Ведани

Грім нікого не карає. Грім показує, куди йшла вода, поки ми спали. Тому після грози дивись не на розбите дерево. Дивись, де тепер видно стежку.

Держислав сказав, що поява фізичного предмета з Нави – поганий знак. «Мертві можуть приходити образами, запахами, голосами, іноді впливати на дрібні речі, але перенести предмет через межу – це або дуже сильний зв’язок, або дуже велика діра». Марта поклала запальничку в металеву коробку, обмотала червоною ниткою й віднесла з дому.

Гроза почалася того ж вечора.

Небо над Стольним потемніло за двадцять хвилин. Вітер згинав дерева, дощ ударив по вікнах, електрика зникла. Держислав приїхав майже одночасно з першою блискавкою.

– Не можна вам сьогодні бути самій.

– Чому?

– Бо це не звичайна гроза.

– Перун?

– Або хтось хоче, щоб ми так думали.

Держислав підійшов до вікна й провів по склу двома пальцями. На зовнішньому боці, просто крізь потоки дощу, проступили три знаки: дубовий лист, змія й коло з розривом.

Марта раптом згадала бабину заборону чіпати мертву вербу – і саме тепер, уперше за двадцять шість років, почула в ній не забобон, а інструкцію з техніки безпеки.

Сухе тримає те, що ховається. Грім іде по тому, що ховається.

Отже, грім піде по сухому.

Не ховайся в сухе, бо в сухому вже хтось є.
Не ховайся під саму високу, бо по ній і піде.
Стань на відкритому, скажи своє ім’я вголос –
грім б’є не по людях, грім б’є по тому,
що між людьми ховається й мовчить.

Ці рядки вона теж знала звідкись, як знають слова колискової, яку співали до того, як людина навчилася розуміти слова.

– Це не просто гроза, – сказав він.

– Ти вже це казав.

– Тепер можу уточнити. Тут одночасно дві сили. Дуб – Перунів знак. Змія – велесова дорога. А розірване коло…

– Безсвідна?

– Межа. Хтось намагається змусити їх зіткнутися просто над вашим домом.

– Навіщо?

– Великі сили не воюють за людей так, як у казках. Але якщо дати їм один вузол із різних боків, сама напруга може розірвати Яву.

– Радим це вміє?

– Ні. Кістка – вміє.

Світло згасло.

У темряві з коридору почувся голос Ладисі, хоча старої не було за сотні кілометрів:

– Не ставайте між дубом і корінням.

Марта завмерла.

– Ти чув?

– Так.

– Це вона?

– Не знаю.

Голос повторив:

– Коли грім ударить тричі, назви не ворога. Назви себе.

Держислав швидко дістав телефон. Зв’язку не було.

– Не відповідайте голосу, – сказав він.

– Але це може бути Ладися.

– Саме тому не відповідайте. Те, що знає, кого ми послухаємо, ніколи не приходить у випадковому голосі.

Перший грім ударив так близько, що скло прогнулося.

На підлозі з’явилася вода.

Не з вікна. Вона сочилася між дошками, чорна, густа, і в ній плавали маленькі червоні нитки.

Другий удар.

Стіна за телевізором розійшлася темною тріщиною. Із неї пахнуло лісом, болотом і димом. Марта побачила на секунду Наву: чорні дерева, ріку, десятки постатей уздовж берега.

Серед них стояла Ведана.

Поруч – Олег.

– Марто! – крикнув батько.

Вона зробила крок.

Держислав схопив її за рукав.

– Не підходьте.

– Там тато.

– Може бути.

– Я бачу нитку.

– Яку?

Марта придивилася. Від батька до неї тягнулася червона. Від Ведани – біла. А за ними, майже невидима, чорна лінія йшла до тріщини у стіні.

– Це пастка.

Третій грім.

Усе всередині Марти рвонулося одночасно: кістки, пам’ять, вовча шкіра, страх, лють. Вона впала на коліна. Шерсть проростала вздовж рук, пальці скручувалися, слух розірвав світ на сотні звуків – дощ на даху, серце Держислава, вода під підлогою, далекі голоси мертвих.

І тоді з-за дверей Радим сказав:

– Тепер назви мене.

Марта відчула, що це ще одна пастка. Він хотів, щоб у момент Перунового удару вона зробила його центром власної сили.

Вона закрила очі.

– Марта Олегівна Кужіль.

Грім відповів.

– Марта Олегівна Кужіль.