7

Із зошита Ведани

Верба над водою тримає берег. Коли всохне — не рубай одразу: мертве дерево ще рік стоїть корінням у воді й не пускає землю в ріку. Мертве іноді працює. Тільки листя в нього не проси.

До Вербовиці вони поїхали на Купала попри Мартині протести. Світлана сказала, що тітка Милана не може сама готуватися до свята, батько вже домовився з родичами, а «втікати від усього» — не рішення. Марта мало не відповіла, що від людини, яка торкається дитини, втеча є цілком пристойним рішенням, але проковтнула слова не зі страху, а тому що в машині сидів батько, і вона ще не знала, чи здатна витримати його реакцію.

Ведани вже не було. Це відчувалося в селі фізично: її вікна стояли темні, коза перейшла до сусідки, під стріхою не сушилися трави. Марта зрозуміла, що разом із старою померла частина порядку, який тримав Вербовицю в рівновазі, й тієї ж ночі побачила перший знак того, що межа тоншає.

Вода в ставку світилася.

Не яскраво, а слабким зеленим мерехтінням під лататтям, наче в глибині лежали сотні маленьких місяців. Дівчата з села плели вінки, хлопці тягли сухі гілки для вогнища, дорослі сперечалися, чи не буде дощу. Марта стояла осторонь і дивилася на стару вербу, під якою колись знайшли Малушу.

Дерево було мертве.

Ведана не дозволяла її рубати, і на всі питання відповідала одне й те саме, коротко й з роздратуванням людини, яка пояснює очевидне: сухого дерева не чіпають, бо в сухому вже хтось сидить. У сухе, казала стара, ховається від грому все, що не хоче бути побаченим. Живе дерево гріха не тримає — воно зайняте власною роботою: п’є, росте, шумить. А мертве нічим не зайняте, і тому в ньому завжди є місце.

Марта тоді подумала, що це просто бабина відмовка, щоб не пиляти дерево.

Через двадцять шість років у це саме дерево вдарить блискавка, і Марта згадає ту розмову дослівно.

Ще минулого року половина крони зеленіла, тепер усі гілки стояли голі, чорні, і на корі з’явилася довга тріщина, що нагадувала розкритий рот.

Ждана підійшла з вінком у руках.

— Ти чого тут?

— Дивлюся.

— На сухе дерево?

— Ти пам’ятаєш Малушу?

Ждана насупилася.

— Яку Малушу?

— Мамину сестру. Вона втопилася тут.

— У твоєї мами була сестра?

— Була.

Ждана озирнулася на дорослих.

— Мені ніхто не казав.

— От і я не знала.

Вони підійшли ближче до води. У відображенні верба виглядала живою: чорні гілки на поверхні були вкриті зеленим листям, хоча над ними стояло мертве дерево. Марта моргнула. Відображення не змінилося.

— Ти це бачиш? — спитала вона.

— Що?

— Листя.

— Де?

Марта зрозуміла, що Ждана бачить лише воду. З глибини піднялося обличчя. Малуша.

Очі відкриті, волосся ворушиться у воді, на губах — ледь помітна усмішка.

«Не клич того, хто стоїть у воді», — згадала Марта.

Вона відступила.

Малуша підняла руку й показала на коріння верби.

— Що там? — прошепотіла Марта.

— Ти з ким говориш? — Ждана перелякано схопила її за лікоть.

З води долинув голос, тихий і булькаючий:

— Під корінням.

Марта не відповіла. Вона потягла Ждану до хати, але в цей момент за їхніми спинами пролунав Радимів сміх.

— Русалок шукаєте?

Він стояв на стежці з пляшкою пива. На шиї під розстебнутою сорочкою висіло щось біле.

Кістка.

Маленька, відполірована, перев’язана чорним шнурком.

Марта відчула, як червоний вузол на руці запульсував.

— Гарна підвіска, — сказала вона, намагаючись говорити байдуже.

Радим торкнувся кістки.

— Подарунок.

— Від кого?

— А тобі навіщо?

— Просто.

— Багато питань ставиш.

На поверхні ставка щось плеснуло.

Радим глянув на воду, і на одну секунду його обличчя змінилося: не страх, не здивування — упізнавання. Він бачив.

— Вам теж видно? — запитала Марта.

— Що?

— Малушу.

Пляшка в його руці тріснула.

Не випала — саме тріснула, по склу пішла павутина.

— Іди до хати, — сказав Радим.

— Ви її знали?

— Я сказав, іди.

— Вам було скільки, коли вона померла?

Він схопив Марту за плече.