26

Із зошита Ведани

Утоплениці тягнуть на дно не зі злості. Вони тягнуть, бо не вміють інакше показати, де лежать. Не борсайся у воді. Спитай ім’я. Русалка, яка почула своє ім’я, перестає бути водою і показує берег.

Голос із книжкової полиці належав не Велесу. Принаймні Держислав був у цьому впевнений, хоча пояснював дивно: «Якщо велика сила хоче сказати, вона не ховається між монографіями». Після того вечора вони знайшли за книжками маленьку мокру мушлю, якої раніше не було, а всередині – волосину, довгу, чорну й пахучу ставком.

– Малуша, – сказала Марта.

– Або інша русалка.

– Вона хоче, щоб ми повернулися до води.

– Це не означає, що треба йти.

– Усі постійно кажуть мені не йти.

– Бо ви постійно хочете залізти туди, де вас можуть з’їсти.

Вони поїхали до Вербовиці через три дні.

Разом.

Ждана приєдналася, хоч Марта заперечувала. «Я була там, коли це почалося. І я дитині обіцяла, що колись повернуся до того ставка без страху», – сказала вона. Світлана залишилася вдома, але перед дорогою дала Марті стару фотографію Малуші й синю стрічку, яку зберігала понад сорок років.

– Це була її.

– Чому не показувала раніше?

– Бо я думала, що якщо не відкривати коробку, нічого не вийде.

– Уже знаємо, як це працює.

Світлана кивнула.

Біля мертвої верби Держислав накреслив на землі не «магічне коло», а простий знак із трьох ліній і поставив свічку в скляній банці.

– Це захист?

– Орієнтир. Якщо почнеться перехід, дивіться на вогонь. У Наві він стане білим.

– А якщо згасне?

– Тоді повертаємося одразу.

Марта прив’язала синю стрічку до сухої гілки.

Держислав лишився за три кроки від води й далі не пішов.

– Ближче не можна?

– Можна. Але тоді на березі не буде нікого. – Він поставив банку зі свічкою на землю між собою й водою, як ставлять межовий камінь. – У нашому ремеслі все просто до образливого. Хтось іде. Хтось лишається. Хто робить і те, і те, не робить нічого.

– Малушо, – сказала вголос. – Я прийшла слухати. Не йти за тобою. Слухати.

Вона довго добирала ці слова – не для духів, для себе. У всіх старих історіях живий приходить до води по щось: по правду, по помсту, по прощення, по мертву дитину, яку треба врятувати заднім числом. Марта вперше в житті прийшла нічого не брати. Це виявилося технічно найважчим із усього, чого вчила Ладися.

Вода стала нерухомою. Потім з неї піднялися дівчата. Не одна. Сім.

Вони стояли по пояс у ставку, в різному одязі, з різними обличчями. Дві зовсім юні, одна старша, решта – між. Усі мокрі. Ждана тихо скрикнула.

Потім вони заспівали.

Це було найстрашніше з усього, що Марта бачила за життя, і найменш схоже на страх. Голоси йшли не з ротів – із води, рівно, робочо, як ідуть голоси жінок, що полють буряки й співають, щоб не думати про спину:

Ой ішла я, ішла, та й не дійшла,
мене вода за коси взяла.
Не питайте, дівчата, чого я мокра –
питайте, чого мене ніхто не шукав.

Ой хто мене назве, тому й покажу,
де я лежу, де я лежу,
під якою вербою, під котрим корінням,
під чиїм добрим мовчанням.

Ждана плакала й не помічала, що плаче.

– Ти бачиш?

– Так, – прошепотіла вона.

Це було нове. Значить, межа стала настільки тонкою, що духів бачили вже не лише обдаровані.

Малуша стояла посередині.

– Хто вони? – спитала Марта.

Малуша відповіла:

– Ті, кого вода тримала, бо люди не хотіли.

– Усі з нашого роду?

– Ні.

– Чого ви хочете?

– Імен.

Одна з русалок, найстарша на вигляд, зробила крок уперед. Вода не розходилася довкола її тіла – навпаки, ніби трималася за неї.

– Моє ім’я Марина, – сказала вона. – Так мене назвала мати. У книзі записали «невідома жінка».

Друга, зовсім юна, підняла руку.

– Любава. Я не втопилася. Мене кинули у воду після смерті, щоб сказати, ніби сама.

Третя мовчала.

– А ти? – спитала Марта.

Дівчина відкрила рот. Замість голосу полилася вода.

Малуша відповіла за неї:

– Її ім’я ніхто не пам’ятає. Тому вона найдовше тут.

– Чому ви всі разом?

– Вода збирає не за родом, – сказала Марина. – За способом забуття.

Держислав стояв нерухомо, але Марта бачила, як у нього тремтять пальці.