12

Із зошита Ведани

Дзеркало не бреше і не каже правди. Воно повертає. Тому не став перед ним питання «яка я». Став інше: «чиїми очима я на себе зараз дивлюся».

Ладися назвала те, що сталося, «півкроком». Не переходом у Наву — до цього, за її словами, Марта була ще далеко, — а коротким входом у місце між сном і межею, де дар показує власну форму. Після цього дівчина два дні відчувала запахи так гостро, що не могла їсти в шкільній їдальні: розрізняла стару олію, мокрі рукави курток, метал батарей, парфуми однокласниці й навіть страх людини, яка відповідала біля дошки.

У музеї перед від’їздом вона побачила дзеркало.

Старе, овальне, в дерев’яній рамі, темній від часу. Екскурсоводка сказала, що воно з приватної садиби й не має особливої історичної цінності. Марта пройшла повз, але у відображенні не побачила себе.

Там стояла дівчина в білому.

Висока, босонога, з довгим зеленкуватим волоссям, у якому заплуталися сухі листки. Вона була прекрасна не по-людськи: надто симетрична, надто спокійна, шкіра світла, очі темні без видимого білка. На грудях під тонкою сорочкою не було тіні від ребер — ніби тіло її складалося не з кісток, а з туману.

Дівчина усміхнулася.

— Нарешті.

Марта озирнулася. Поруч стояли туристи, хтось фотографував кераміку, ніхто не реагував.

— Хто ти?

— Ти ж знаєш.

— Мавка?

— Це ваше слово.

— Яке твоє?

Дівчина нахилила голову.

— У нас немає імен, поки хтось не покличе.

— Я тебе не кликала.

— Твоя кров кликала.

Марта хотіла відійти, але ноги не слухалися. Мавка піднесла долоню до скла.

— Ти хочеш знати, що сталося з Малушею?

— Так.

— Хочеш знати, чому твоя мати мовчить?

— Так.

— Хочеш побачити, як помре Радим?

Остання фраза вдарила сильніше.

— Він помре?

— Усі помруть.

— Ти знаєш, коли?

Мавка усміхнулася ширше.

— Я знаю, як легко людина віддає свободу за відповідь.

Марта згадала Ладисині слова про приманку.

— Ні.

— Що ні?

— Я не хочу дивитися.

— Брешеш.

— Хочу. Але не буду.

Мавка перестала посміхатися.

У дзеркалі за нею раптом проступив ліс. Чорні дерева, вода, щось біле між корінням.

— Ти думаєш, сила — це знати, що буде? — спитала істота. — Сила — це витримати те, що вже знаєш.

Мавка не зникла одразу. Навпаки, її долоня притиснулася до внутрішнього боку скла, і поверхня дзеркала пішла дрібними хвилями, як вода від дощу. Марта відчула запах мокрого листя, хоча стояла в сухому музейному коридорі.

— Ти все одно прийдеш до мене ще раз, — сказала істота.

— Чому?

— Бо люди приходять до лісу, коли людські відповіді стають надто прямими або надто брехливими.

— Ти сказала, що у вас немає імен. Тоді як мені тебе називати?

— Назви так, щоб потім не шкодувати.

— Це пастка.

— Усе ім’я трохи пастка. Називаєш — обмежуєш.

Марта подумала про Веданині слова й не дала першому образу стати словом.

— Я не називатиму.

— Розумна.

— Ти прийшла через Малушу?

— Через ту, що лежить під корінням без похорону.

Марта завмерла.

— Малуша похована.

Мавка повільно усміхнулася.

— Я не сказала «Малуша».

— Хто лежить під корінням?

— Віддай мені один спогад — скажу.

— Який?

— Перший, у якому ти відчула себе красивою.

Пропозиція була настільки дивною, що Марта на секунду забула боятися.

— Навіщо тобі це?

— Мавки не народжують власних спогадів про тіло. Ми беремо від людей те, чого нам бракує. Ти отримаєш ім’я. Я — мить.

— А я забуду?

— Так.

— Ні.

— Ти навіть не подумала.

— Подумала. І не хочу продавати щось хороше за відповідь, яка може бути брехнею.

Це була перша відмова в її житті, яка нічого їй не коштувала й тому здалася підозрілою. Марта звикла, що сказати «ні» — це завжди платити: сваркою, образою, чиїмось холодом на тиждень. А тут вона просто не погодилася, і світ не змінився, і істота по той бік скла навіть не образилася.