29

Із зошита Ведани

Ходять удвох і вбрані однаково. Розрізняють їх не по одежі, а по тому, що питають. Доля питає: «що робитимеш?» Недоля питає: «а що ти могла?» Друге питання солодше. З нього не встають.

Після Перунової ночі Марта три дні спала уривками й майже не відчувала смаку їжі. Тіло боліло так, ніби вона справді бігла кілька десятків кілометрів на чотирьох лапах. На плечах з’явилися тонкі сріблясті волосини, які зникли через тиждень. Держислав сказав, що повне перетворення означає: шлях у Наву тепер відкриватиметься їй легше, а отже – небезпечніше.

– Раніше треба було шкуру. Тепер тіло запам’ятало.

– Чудово.

– Ні.

– Я саркастично.

– Я знаю.

Кістяний ключ не був у них. Радим зник із квартири не фізично – через кілька годин слідча підтвердила, що він перебуває вдома в іншій області й заперечує будь-яку поїздку до Стольного. Значить, приходила його навська подоба або Мара в його образі. Це робило справу в Яві ще абсурднішою, тому Марта не розповідала Мирославі про ніч; натомість передала запис телефонного дзвінка, де Радим натякав на батькову смерть і кістку.

У Наву вони вирішили йти підготовлено.

Перед цим Держислав повіз Марту до Ладисі. У Верхогір’ї була рання осінь, туман лежав між схилами, а стара ткаля зустріла їх словами:

– Нарешті привіз, дурню.

– Бабусю, привіт.

– Я тобі казала не залишати її саму з грозою.

– Як я мав керувати грозою?

– Міг не бути дурнем.

Марта розсміялася. Держислав закотив очі.

Увечері Ладися підготувала невеликий ритуал не для переходу, а для вибору. Вона пояснила: кожен переходник рано чи пізно зустрічає Долю й Недолю – не богинь у строгому сенсі, а сили можливого життя. Вони не пророкують майбутнє; показують ціни різних шляхів.

Марта заснула біля верстата. Прокинулася на полі. Перед нею стояли дві жінки.

Перша – в білій сорочці, проста, спокійна, з руками, пахучими хлібом. Друга – в чорному, не потворна, навіть красива, але очі її були втомлені так, ніби вона не спала століттями.

– Хто з вас Доля? – спитала Марта.

– Обидві, – сказала біла.

– І обидві Недоля, – додала чорна.

– Дуже корисно.

– Ти хотіла простих відповідей? – спитала чорна.

– Хотіла хоч раз.

Біла простягнула руку.

Перед Мартою з’явився один варіант життя. Вона відмовляється від дару. Ладися запечатує вовчу форму. Марта повертається до роботи, психотерапії, справи, друзів. Духи поступово зникають. Малуша лишається в Наві. Мара не може легко дістатися до Марти, але розлом у Вербовиці залишається для наступного покоління.

– Це боягузтво? – спитала Марта.

– Ні, – сказала біла. – Ти не зобов’язана рятувати рід ціною себе.

Чорна показала інше. Марта йде до першого вузла, знаходить Меланку, розриває договір, але назавжди лишається видимою для Нави. Духи приходитимуть. Вовча форма стане частиною її тіла. Нормальне життя буде можливим, але ніколи повністю звичайним.

– А якщо я загину?

– Можеш.

– Держислав?

– Може.

– Малуша?

– Може піти.

– Мара?

– Не зникне зі світу. Ти лише закриєш їй ваш рід.

Марта подивилася на обох.

– А третій шлях?

Жінки усміхнулися.

– Ось чому Ведана сподівалася на тебе, – сказала чорна.

– Який?

– Той, якого ми не показуємо, бо його ще немає.

– Я маю придумати?

– Прожити.

Поле почало зникати.

Перед пробудженням біла жінка торкнулася її чола.

– Не плутай жертовність із любов’ю.

Чорна торкнулася грудей.

– І не плутай гнів із силою.

Марта прокинулася.

На столі перед нею лежали дві нитки – біла й чорна.

Між ними Ладися поклала червону.

– Ну? – спитала стара.

Марта взяла всі три.

– Ідемо до Чорної ріки.

◆

До Вербовиці Марта їхала сама, хоча Ярина тричі пропонувала поїхати з нею, а Світлана, почувши про намір, одразу сказала, що це «погана ідея». Марта не сперечалася ні з однією. Вона домовилася із Радою Андріївною про короткий дзвінок увечері, поклала в машину воду, зарядний пристрій, рукавички, дві порожні коробки для книжок і поїхала в будній день, коли в селі мало бути найменше людей. Їй подобалося, що план звучав не героїчно. Героїчність у її житті майже завжди була чужою вимогою: треба бути сильною, треба пробачити, треба витримати. Тепер вона хотіла лише приїхати, забрати речі й поїхати, якщо тіло скаже, що досить.