Дощ почався ще до світанку.
Він стукав по вікнах потяга рівномірно й настирливо, ніби нагадував: дороги назад уже немає.
Марта сиділа біля вікна, не відводячи погляду від сірих полів, що повільно пропливали повз. Вона не була вдома п'ять років. За цей час змінилося майже все. Крім одного — відчуття провини, яке вона так і не змогла залишити позаду.
Телефон тихо завібрував.
«Будинок чекає. Ключ у сусідки, пані Олени», — писав нотаріус.
Лише будинок. Кілька документів. Один підпис.
І все закінчиться.
Так вона думала.
Коли потяг зупинився, Марта вдихнула холодне, вологе повітря. Маленький вокзал виглядав майже так само, як у день її від'їзду. Та лише зараз вона зрозуміла: змінюється не місто. Змінюються люди, які до нього повертаються.