8

Марта прокинулася не від будильника, а від співу птахів. Спочатку вона навіть не зрозуміла, де знаходиться. Стеля над нею була не такою як у київській квартирі, крізь мереживні фіранки пробивалося м'яке сонячне світло, а замість звичного шуму машин вона чула, як за вікном шелестить листя й кудкудакають сусідські кури. Минуло кілька секунд, перш ніж пам'ять повернула її в реальність. Вона вдома. І мами більше немає.

Ця думка боляче різонула серце, але вже не так гостро, як учора. Скоріше, вона стала важким каменем, який ліг десь усередині й, здавалося, залишиться там назавжди.

Марта підвелася, відсунула фіранку й відчинила вікно. У саду кипіло життя. На яблуні метушилися горобці, на грядках блищали краплини роси, а біля паркану розквітали високі мальви, які мама садила щовесни. Їй завжди подобалися прості квіти. Вона казала, що троянди надто вибагливі, а мальви схожі на людей — можуть рости навіть там, де, здається, для цього немає жодних умов.

Марта швидко вдягнулася й спустилася вниз. Будинок зустрів її тим самим спокоєм. Вона поставила чайник на плиту, відкрила холодильник і ледь усміхнулася. Усередині стояла банка полуничного варення, кілька домашніх яєць й сир. Очевидно, це принесла Олена Петрівна. Марта мимоволі похитала головою. «Мама попросила  її подбати про мене», — промайнуло в думках. Вона зварила каву, хоча вдома завжди пила чай. Це була звичка привезена з Києва: швидкий сніданок, кава на ходу, поспіх. Але сьогодні поспішати було нікуди. Після сніданку Марта вирішила вийти у двір. П'ять років минулого з останнього безтурботного ранку, який вона провела вдома, а потім почалась щоденна ритмічна рутина. Трава після дощу була ще мокрою. Вона повільно пройшла знайомою стежкою, торкаючись рукою кущів смородини. Біля сараю все ще стояв старий велосипед, на якому вона колись училася їздити. Ланцюг вкрився іржею, шини давно спустилися, але він уперто залишався на своєму місці, ніби чекав маленьку дівчинку, яка ось-ось вибіжить із дому. За сараєм починався город. Марта усміхнулася крізь сльози. Грядки були ідеально рівними.

Навіть знаючи, що тяжко хвора, мама не перестала садити помідори, кріп і петрушку, але до останнього боялася сказати про свій діагноз донці. Це було так схоже на неї — до останнього вірити, що літо обов'язково настане .Скільки ще секретів Оксана забрала з собою було не ясно.

Марта повільно опустилася на стару дерев'яну лавку під яблунею. Саме тут вони проводили майже кожен літній вечір. Пили чай, сперечалися через книжки, сміялися з сусідів, мовчали, коли слова були зайвими. Марта заплющила очі. Їй навіть здалося, що поруч тихо скрипнула лавка, ніби мама знову сіла поряд.

— Чому ти нічого мені не розповіла?.. — ледь чутно прошепотіла вона.

Вітер легенько хитнув гілки яблуні. Жодної відповіді. Лише кілька стиглих яблук із глухим стуком упали в траву. Марта сиділа ще довго. Лише коли сонце піднялося вище, вона повільно повернулася до будинку. Переступивши поріг, вона зупинилася посеред коридору. Погляд сам собою ковзнув до дверей маминої кімнати. Сьогодні вона вже не відчувала того страху, що вчора. Залишався лише сум. Глибокий, тихий і дуже людський. Вона повільно поклала долоню на ручку дверей. Цього разу не відступила.