15

​Ім'я Андрій Володимирович Коваленко тепер закарбувалося в її свідомості. Вона зрозуміла: чекати цілий тиждень, як просила мама в листі, немає сил. Відповіді чекали на неї в Києві.

​Марта обережно поклала щоденник, листи, скриньку та маленький срібний ключик до своєї дорожньої сумки. Наступного ранку вона вже сиділа в потязі, а за вікном розмивалися знайомі краєвиди.

Марта повернулася до своєї орендованої квартири — тієї самої маленької затишної оселі, яку вона знімала ще з часів вступу до університету. Тут усе було знайомим до дрібниць, але зараз, після всього пережитого, квартира здавалася чужою й мовчазною.

​До оголошення заповіту в юридичній конторі залишалося ще день. Вона скинула куртку, опустилася в крісло біля вікна й нарешті розгорнула мамин щоденник на сторінці від 12 травня 2000 року.

​«...У той день ішов дощ. Такий самий, як сьогодні. Я стояла на платформі Центрального вокзалу й чекала на подругу... Саме тоді я вперше його побачила. Я оступилася на мокрому пероні, і якби не чоловіча рука, яка вчасно підхопила мене за лікоть, точно впала б. Це був Андрій.

​У його очах була така щирість і тепло, яких я ніколи раніше не зустрічала. Все закрутилося швидко — це було божевільне, чисте, але болюче кохання. Бо Андрій був не сам. За кілька років до нашої зустрічі він одружився з жінкою, на ім'я Олена, і виховував її маленького сина від першого шлюбу — Івана. Андрій щиро любив хлопчика як рідного, але його шлюб із Оленою давно перетворився на холодну формальність. Олена була жінкою владною, жорстокою й розважливою.

​Коли я дізналася, що вагітна тобою, ми вірили, що зможемо все подолати. Але Олена дізналася про нас першою... Вона приїхала до нашого містечка, сказала, що якщо я не зникну, вона знищить Андрія, забере в нас дитину й зробить усе, щоб моя дитина не мала спокійного життя. Я зрозуміла: єдиний спосіб уберегти тебе й дати Андрію жити — це відступити. Сергій, який завжди був поруч, прийняв нас із тобою й став для тебе справжнім батьком. Але я знаю, що Андрій так і не зміг мене забути...»

​Сльози гарячими краплями капали на сторінки. Усе її дитинство виявилося фортецею, збудованою для її захисту.

​Марта дістала з сумки срібний ключик, який забрала з маминого столу разом із маленькою металевою скринькою, яку досі не наважувалася відкрити. Вона натиснула на кнопку і скринька відкрилась.

​Усередині лежав складений удвічі аркуш паперу. Це був лист від самого Андрія, написаний лише кілька місяців тому:

​«Оксано, я знайшов вас. Я хворий, і часу в мене залишилося небагато. Я дізнався, чому ти ховалася всі ці роки і підготував заповіт. Моя частка в компанії та дім повинні дістатися моїй рідній доньці. Я знаю, на що здатна Олена — останнім часом вона повністю контролює мої ліки й не підпускає мене навіть до телефону. Але я встиг передати документи нотаріусу. Пообіцяй мені, що Марта забере те, що належить їй по праву...»

​Марта важко ковтнула повітря. Слова про ліки лунали жахливим застереженням.