6

Дівчина ще довго сиділа за кухонним столом, стискаючи в долонях чашку, з якої вже давно перестала підійматися пара. За вікном вечір поволі огортав подвір'я, стираючи знайомі обриси дерев і клумб. Лише яблуня, посаджена ще її дідом, темніла посеред саду, ніби мовчазний вартовий, який пережив не одне покоління цієї родини.
Вона підвелася й відчинила кухонне вікно. До будинку одразу ввірвався запах мокрої землі, жасмину та свіжої трави. Десь неподалік співали пташки, а за парканом тихо загуркотів велосипед. Звичайний літній вечір маленького містечка жив своїм життям, не підозрюючи, що для когось саме сьогодні закінчився цілий світ. Марта повільно пройшла кімнатами. У вітальні все залишилося так, як і за життя матері. На дивані лежав акуратно складений плед, на журнальному столику — недочитана книга із закладкою між сторінками, а біля телевізора лежали окуляри в темній оправі. Вона машинально взяла їх до рук, а тоді одразу поклала назад. Здавалося, варто переставити хоча б одну річ — і будинок остаточно визнає, що його господині більше немає. Найдовше Марта затрималася біля книжкової шафи. Вона ковзала пальцями по знайомих палітурках, пригадуючи, як у дитинстві мама щовечора читала їй уголос. Тоді Марта була переконана, що дорослі знають відповіді на всі запитання. Лише з роками вона зрозуміла, що вони так само часто бояться, сумніваються й помиляються. Вона підійшла до вікна. Звідси добре було видно сад. Колись вони разом збирали яблука, варили варення. Ці спогади не викликали болю. Вони були тихими й теплими, ніби лагідно нагадували, що любов нікуди не зникає, навіть коли людина йде назавжди. Марта перевела погляд на двері маминої кімнати. Вони були прочинені. За ними вже губилася в сутінках знайома шафа, письмовий стіл і старе крісло біля вікна. Вона зробила крок у той бік. Потім зупинилася.
— Не сьогодні, мамо... — ледь чутно прошепотіла вона, тихо зачинила двері й пішла готувати перекус, навіть не здогадуючись, які таємниці сховані за цими дверима.