4

Вони вийшли з будинку мовчки. Дощ нарешті припинився, і крізь густі хмари несміливо пробивалося сонце. Повітря стало чистим і прохолодним, а мокре листя на деревах мерехтіло так, ніби його хтось обсипав дрібним склом. Усе навколо дихало спокоєм, який дивним чином суперечив тому, що відбувалося в душі Марти.
Олена Петрівна йшла поруч, не кваплячись. Вона не намагалася заповнити мовчання випадковими словами, і Марта була вдячна їй за це. Іноді присутність людини означає значно більше, ніж будь-які розмови.
Коли вони звернули на вулицю Сонячну, Марта мимоволі сповільнила крок. Попереду вже виднівся знайомий паркан із темно-зеленими металевими ворітьми, які її батько власноруч змайстрував. Фарба давно почала облазити, місцями проступила іржа, але сам паркан стояв міцно, ніби вперто не хотів піддаватися часу.
За ним височіла стара яблуня. Марта не стримала легкої усмішки.
— Вона ще жива...
— І щороку родить, — відповіла Олена Петрівна. — Минулої осені яблук було стільки, що ми ледве встигали збирати. Твоя мама казала, що це дерево вперте, як і вся ваша родина.
Марта підійшла ближче до паркану. Вона пам'ятала, як у дитинстві лазила по гілках цієї яблуні, незважаючи на мамині заборони. Одного разу зірвалася й добряче розбила коліно. Здавалося, мама тоді злякалася більше, ніж вона сама. Обробляючи рану, весь час сварилася, а коли закінчила, міцно обійняла доньку й тихо заплакала.
Тепер від тих спогадів у грудях стало тепло й боляче водночас.
Олена Петрівна відчинила хвіртку.
— Заходь.
Марта зробила крок уперед. Стежка до будинку трохи заросла травою. Кущі лілій та лілейників що росли уздовж доріжки вже відцвіли, зате розкішно розрісся жасмин, наповнюючи подвір'я тонким солодким ароматом. Біля ґанку стояла дерев'яна лавка. На ній усе ще лежала маленька подушка в синю клітинку, яку мама виносила сюди весняними та літніми вечорами.
Здавалося, господиня лише ненадовго вийшла до сусідки й ось-ось повернеться. Олена Петрівна дістала з кишені зв'язку ключів і простягнула її Марті.
— Тепер відкривай!
Марта взяла ключі й довго дивилася на них, не наважуючись підійти до дверей.
— Я боюся, — тихо зізналася вона.
Олена Петрівна лагідно стиснула її долоню.
— Це нормально. Але повір мені, найстрашніше вже позаду. Тепер залишилося лише навчитися жити з тим, чого вже не зміниш.
Марта кивнула, хоча зовсім не була впевнена, що колись цьому навчиться.
Вона повільно піднялася сходами на ґанок. Дерев'яні дошки тихо скрипнули під ногами. Цей звук не змінився за всі роки. Він миттєво повернув її в дитинство, коли вона бігла додому після школи, гримала дверима, скидала рюкзак просто посеред коридору, а мама, удаючи суворість, просила хоча б спочатку витерти взуття. Тремтячими руками Марта вставила ключ у замок. Метал важко провернувся, ніби двері давно нікого не впускали. Пролунав знайомий клац. Вона повільно натиснула на ручку.
Двері відчинилися. Назустріч їй повіяло прохолодою й ледь відчутним запахом сухих трав, дерева та старих книжок. Будинок зустрів її мовчанням. Не порожнім, а живим. Здавалося, кожна кімната ще зберігала голоси, кроки й сміх людей, які тут жили. Марта переступила поріг. На мить вона заплющила очі, вона була вдома, це слово прозвучало для неї так самотньо. Олена Петрівна не зайшла слідом. Вона залишилася стояти на ґанку.
— Я не буду тобі заважати, — тихо сказала вона. — Якщо щось знадобиться, я вдома. І... не поспішай сьогодні ні з чим. Будинок сам підкаже, з чого почати.
Марта мовчки кивнула. Двері тихо зачинилися. Вона залишилася сама. У будинку, який зберігав набагато більше, ніж просто спогади. Саме тут, серед знайомих стін, на неї чекала правда, здатна перевернути все її життя. Марта ще не прагнула відповідей. Вона лише хотіла хоч ненадовго знову відчути себе донькою, яка повернулася додому.