14

​Марта ще довго сиділа на кухні, тримаючи в руках офіційний лист із Києва. Ім'я Андрій Володимирович Коваленко відбивалося в голові чітким, дзвінким відлунням. Вона відчувала, як пазл її життя починає розсипатися, щоб скластися в зовсім іншу, невідому й лякливу картину.

​Вона встала, рішуче крокуючи до маминої кімнати. Зайшовши всередину, Марта знову висунула верхню шухляду.

​Насамперед її рука потягнулася до маленького срібного ключика із хитромудрим візерунком. Вона озирнулася довкола. У кімнаті було кілька шафок, але жодна з них не мала підходящої замкової щілини. Раптом погляд Марти впав на важку настільну лампу із зеленим абажуром. Біля її основи, на полірованій поверхні дубового столу, виднілася ледь помітна лінія — потайний висувний пенал, вбудований прямо в стільницю.

​Марта піднесла ключик. Він увійшов ідеально, м'яко повернувся, і з тихим клацанням кришка скриньки в столі піднялася. Усередині лежав ще один делікатний згорток: кілька спільних фотографій її матері з високим, статним чоловіком із м'яким поглядом, а також довідка з пологового будинку... де в графі «Батько» було виведено те саме ім'я — Коваленко Андрій Володимирович.

​У Марти перехопило подих. Чоловік, якого вона називала татом — Сергій, — прийняв і любив її як рідну, але її біологічним батьком був чоловік із Києва. Чоловік, який щойно помер і залишив її серед спадкоємців.

​Вона розкрила темно-синій щоденник на сторінці від 12 травня 2000 року й почала читати.

​