9

Двері відчинилися майже беззвучно. Марта завмерла на порозі, ніби боялася порушити спокій кімнати. Сонячне світло проникало крізь тонкі кремові фіранки, залишаючи на дерев'яній підлозі золотаві смуги. У повітрі ще зберігався ледь відчутний запах маминих парфумів, змішаний із ароматом висушеної лаванди, яку Оксана щоліта клала до шафи між речами. Здавалося, час тут просто зупинився. Ліжко було акуратно застелене світлим покривалом. На спинці стільця висіла в'язана кофта, яку мама любила одягати прохолодними вечорами. Біля вікна стояло невелике крісло з м'яким пледом на підлокітнику. Саме там вона зазвичай читала книги, коли надворі дощило. Марта повільно пройшла до вікна. На підвіконні стояли вазони з фіалками. Вони й досі цвіли.

— Ти ж казала, що вони дуже примхливі… — тихо всміхнулася вона.

У дитинстві Марта кілька разів намагалася доглядати за маминими квітами, але незмінно забувала їх поливати. Оксана ніколи не сварилася. Лише сміялася й казала, що рослини, як і люди, найбільше люблять увагу. Марта обережно торкнулася пелюстки однієї з фіалок. Вона була прохолодною й оксамитовою на дотик. На комоді стояли фотографії в дерев'яних рамках. Ось вона, маленька, із величезним букетом айстр у перший клас. На іншій світлині вони з мамою сміються біля річки, а поруч стоїть Сергій — чоловік, якого Марта все життя називала татом. Він тримав її на плечах, і вона тоді щиро вірила, що сильнішої людини у світі просто не існує. Марта взяла рамку до рук.

— Чому все так сталося?.. — прошепотіла вона, більше до себе, ніж до фотографії.

Вона поставила її на місце й підійшла до книжкової шафи. Між книгами лежали засушені польові квіти, старі листівки, кілька закладок із клаптиків кольорового картону. На верхній полиці стояв фотоальбом у темно-зеленій оксамитовій обкладинці. Марта зняла його й сіла в крісло. Сторінка за сторінкою перед нею оживало життя, яке вже неможливо було повернути. Ось мама зовсім юна, ще студентка. Ось бабуся пече великодні паски. Ось маленька Марта, вимазана полуничним варенням, сміється так щиро, що навіть фотограф ніби не стримав усмішки. Вона перегортала сторінки повільно, уважно вдивляючись у кожне обличчя. Раптом щось привернуло її увагу. Між двома сторінками лежала засушена ромашка. Марта добре пам'ятала її. Коли їй було дванадцять років, вони з мамою гуляли полем за містом. Марта тоді зірвала ромашку й поклала її до альбому, щоб перевірити, чи справді квіти можуть зберігатися роками.

— Побачиш, колись відкриєш цей альбом і згадаєш сьогоднішній день, — усміхнулася тоді мама.

Марта не стримала сліз. Вона пам'ятала. Пам'ятала кожну дрібницю. Але чому зараз здавалося, що вона зовсім не знала жінку, яка все життя була поруч? Закривши альбом, вона поставила його назад на полицю. Її погляд ковзнув до письмового столу. Темний дуб, трохи потерта поверхня, стара настільна лампа із зеленим абажуром, керамічна підставка для ручок і акуратно складений блокнот. Саме за цим столом мама вечорами працювала, писала списки покупок, вітальні листівки родичам і занотовувала думки, які нікому не показувала. Марта підійшла ближче. На стільниці лежали окуляри. Поруч — відкрита книжка, у якій між сторінками виднілася вузенька атласна стрічка. Вона машинально провела рукою по дереву. Поверхня була чистою. Занадто чистою. Ніби перед тим, як піти назавжди, мама дуже ретельно навела тут лад. Саме тоді Марта згадала останні рядки листа.

"Не поспішай... І лише після цього відкрий верхню шухляду мого письмового столу."

Вона повільно опустилася в мамине крісло. Перед нею була невелика латунна ручка шухляди. Простягнути руку — справа кількох секунд. Але Марта не поспішала. Їй раптом здалося, що після того, як шухляда відчиниться, її життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Вона глибоко вдихнула. Поклала долоню на холодну металеву ручку. І, заплющивши очі лише на мить, повільно потягнула її на себе...