3

Будинок Олени Петрівни був саме таким, яким Марта запам'ятала його ще зі шкільних років. Невеликий, охайний, із білими дерев'яними віконницями та широким ґанком, на якому стояли великі глиняні горщики з геранню. Після дощу квіти здавалися особливо яскравими, а в повітрі змішався запах мокрої землі, м'яти й свіжоспеченого хліба. Колись Марта часто забігала сюди після школи, коли мама затримувалася на роботі. Олена Петрівна була подругою Оксани і завжди пригощала її пиріжками, а потім жартувала, що вона сама скоро стане як пиріжок.
— Заходь, — лагідно мовила жінка, відчиняючи двері. — Чай уже, мабуть, зовсім настоявся.
У будинку було тепло й затишно. На кухні тихо цокав настінний годинник, а на плиті ще парував чайник. Марта сіла за круглий стіл біля вікна, і їй здалося, що час повернувся назад. Та сама вишита скатетина, старий буфет із порцеляновими чашками, фотографії дітей і онуків на полицях. Лише господар дому, чоловік Олени Петрівни, якого всі називали дядьком Миколою, уже кілька років як пішов із життя. Його крісло біля вікна залишалося порожнім, але жінка не прибирала його, ніби не могла змиритися з цією відсутністю.
Олена Петрівна поставила перед Мартою чашку гарячого чаю й тарілку з рум'яними пиріжками.
— Їж, дитино. З дороги ти, мабуть, нічого не їла.
Марта спробувала усміхнутися, хоча їсти зовсім не хотілося. Вона зробила кілька ковтків чаю, відчуваючи, як приємне тепло поступово розливається по тілу. Лише тепер вона зрозуміла, наскільки втомилася.
Деякий час вони мовчали. За вікном тихо шелестів дощ, а годинник відраховував хвилини. Здавалося, Олена Петрівна навмисне не поспішала починати важку розмову, дозволяючи Марті трохи оговтатися після дороги.
— Останнім часом вона дуже змінилася, — нарешті тихо промовила жінка, не називаючи імені. — Після того, як лікарі оголосили діагноз, ніби почала поспішати жити. Усе хотіла встигнути. Перебрала весь будинок, навела лад у шафах, пересадила квіти, навіть старий паркан змусила сусіда Івана полагодити. Я тоді ще сварила її: «Оксано, тобі відпочивати треба». А вона лише усміхалася й відповідала, що потім уже не буде часу.
Марта опустила очі на чашку. Її мати справді була такою. Якщо вже бралася за щось, то не заспокоювалася, поки не доводила справу до кінця.
— Вона багато говорила про мене? — майже пошепки запитала Марта.
Олена Петрівна не одразу відповіла. Вона повільно склала руки на столі й уважно подивилася на дівчину.
— Щодня.
У грудях Марти щось боляче стиснулося.
— Але ж ми майже не спілкувалися...
— Це нічого не змінювало. Вона хвилювалася, чи ти висипаєшся, чи не перевтомлюєшся на роботі, чи не забуваєш тепло вдягатися взимку. Коли ти не телефонувала кілька днів, вона знаходила цьому десятки виправдань. Казала, що в Києві інший ритм життя, що ти багато працюєш, що молодим завжди бракує часу.
Марта відчула, як до очей підступають сльози.
Вона добре пам'ятала ті дзвінки. Часто скидала їх, бо була на роботі, а потім думала, що передзвонить увечері. Але ввечері вже не залишалося ні сил, ні настрою. Вона писала коротке: «Мамо, усе добре. Передзвоню завтра». Іноді не передзвонювала.
Тепер кожне таке повідомлення здавалося їй маленькою зрадою.
Олена Петрівна ніби відчула її провину.
— Не муч себе, Марто. Ми всі відкладаємо найважливіші розмови, думаючи, що часу ще багато. Лише потім розуміємо, що його було набагато менше, ніж нам здавалося. Запала довга тиша. Марта дивилася у вікно, де краплі дощу повільно сповзали по склу. Їй раптом пригадалося, як колись у дитинстві вони з мамою та тіткою Оленою сиділи біля цього самого вікна й вигадували історії про дощові краплини. Кожна з них була маленьким мандрівником, який поспішав униз і змагався з іншими. Тоді світ здавався простим і зрозумілим.
— Вона залишила для тебе ключі, — тихо сказала Олена Петрівна, — І ще просила передати одну річ.
Вона поклала ключі на стіл. Поряд із ними з'явився невеликий білий конверт.
— Це вона написала за кілька днів до... — жінка не договорила, але Марта й без того зрозуміла. — Сказала, щоб я віддала його лише тоді, коли ти переступиш поріг цього будинку. Не раніше.
Марта обережно взяла конверт до рук.
На ньому був лише один напис, зроблений знайомим акуратним почерком:
«Марті. Прочитай удома.»
Вона провела пальцями по паперу, ніби боялася його пошкодити.
— А тепер ходімо, — лагідно мовила Олена Петрівна, підводячись із-за столу. — Настав час повертатися додому. Марта не заперечувала.
Вона знала, що відкладати більше не можна. Будинок чекав на неї. І разом із ним — відповіді на запитання, про існування яких вона ще навіть не здогадувалася.