16

Марта повільно блукала між стелажами вечірнього супермаркету, намагаючись зосередитися хоча б на виборі продуктів. Вона простягнула руку до останньої упаковки чаю з бергамотом на верхній полиці, як у той самий момент чиясь інша рука торкнулася тієї ж коробки.

​— Ой, пробачте, — лунав м'який, глибокий чоловічий голос.

​Марта підвела очі й зустрілася поглядом із високим, темноволосим хлопцем. У нього були дивовижно проникливі, теплі й трохи втомлені очі.

​— Беріть ви, я візьму іншу, — усміхнувся він, поступаючись місцем.

​— Ні-ні, що ви, мені насправді все одно, — ніяково мовила Марта, відповівши щирою, хоч і трохи сумною усмішкою.

​— Насправді чай зараз — це єдине, що може мене врятувати після жахливо важкого дня, — полегшено мовив юнак, беручи упаковку, але його погляд затримався на Марті. У її очах він миттєво вловив якусь приховану тугу, яка дивним чином відгукнулася в його власному серці. — Якщо ви не проти, я можу дістати для вас он ту коробку поруч, вона трохи далі заховалася.

​— Дякую, це було б дуже мило, — відповіла Марта.

​Вони обмінялися ще кількома короткими фразами біля каси, стоячи в одній черзі. Між ними спалахнула якась дивовижна, майже миттєва симпатія й легкість — така рідкісна для двох незнайомців у великому місті.

​— Я Іван, до речі, — мовив він, коли вони разом вийшли з дверей супермаркету на прохолодне київське повітря.

​— Марта, — тихо відповіла вона.

​— Приємно познайомитися, Марто. Сподіваюся, твій вечір стане хоч трохи теплішим, — щиро сказав Іван. Він ще кілька секунд дивився їй у вічі, ніби вагаючись, чи не запросити її на каву прямо зараз, але, помітивши її втому, лише тепло усміхнувся: — Може, ще побачимося. Київ — місто велике, але тісне.

​— Можливо... Дякую тобі, Іване.