13

Після слів Олени Петрівни на кухні запала тиша. Вона не була незручною — навпаки, у ній відчувалося щось важливе, ніби обидві жінки розуміли, що переступили невидиму межу. Марта дивилася на темний чай у своїй чашці, але майже не бачила його. У голові раз по раз лунала одна й та сама фраза: «Тільки так ти зрозумієш, чому я все життя так боялася відпускати тебе до Києва.» Ці слова не вкладалися в звичну картину її життя. Вона завжди вважала, що матір просто надто її любила, надто опікала, боялася залишитися сама. Тепер же здавалося, що за кожною забороною, за кожною сваркою й навіть за кожною сльозою приховувалася причина, про яку вона не мала жодного уявлення.

Олена Петрівна, ніби відчувши, що Марта чекає продовження, повільно поставила чашку на стіл і, переплівши пальці, тихо зітхнула.

— Я довго думала, чи маю право щось тобі розповідати. Твоя мама була для мене як молодша сестра. Ми прожили поруч майже тридцять років. Я знала її веселою, упертою, закоханою. Але вона вміла зберігати чужі й власні таємниці так, що іноді навіть найближчі люди не здогадувалися, який біль вона носить у собі.

Марта мовчала, боячись перебити.

— Одного разу, це було років двадцять тому, вона прийшла до мене дуже пізно ввечері. Плакала так, як я ніколи більше не бачила. Я намагалася дізнатися, що сталося, але вона сказала лише одну фразу: «Якби я тоді не поїхала до Києва, усе було б інакше». Більше вона нічого не пояснила. Наступного ранку поводилася так, ніби цієї розмови ніколи не було.

Марта повільно підвела очі.

— Ви не питали знову?

— Питала. Не раз. Але вона лише всміхалася й казала, що деякі спогади повинні залишатися в минулому. Я навчилася поважати це мовчання.

За вікном почувся гуркіт трактора. Хтось із сусідів повертався з поля. Звичайне життя тривало, але для Марти світ ніби розділився навпіл. До сьогодні вона жила в переконанні, що знає свою сім'ю. Тепер кожен спогад починав виглядати інакше.

— А тато... — несміливо почала вона. — Мій тато... Він знав?

Олена Петрівна затримала на ній погляд. У її очах промайнув смуток.

— Сергій дуже любив тебе, Марто. Це я знаю напевно. Коли він дивився на тебе, не було жодного сумніву, що ти для нього найдорожча людина. А все інше... — вона похитала головою. — Це не моя історія, доню. Я не маю права відповідати замість тих, кого вже немає.

Ці слова трохи розчарували Марту, але водночас вона зрозуміла, що сусідка має рацію. Вона не хотіла, щоб хтось переказував чужу долю уривками. Якщо мама залишила щоденник, значить, хотіла сама розповісти свою історію.

Після обіду Олена Петрівна допомогла прибрати зі столу й, уже стоячи на порозі, раптом обернулася.

— Ледь не забула. До тебе сьогодні заходив листоноша. Побачив, що двері зачинені, і залишив мені лист. Сказав, що знайшов його серед нерозібраної пошти.

Вона дістала зі своєї сумки білий конверт і простягнула його Марті.

Конверт був новим, без жодних слідів часу. У верхньому лівому кутку стояла адреса київської юридичної компанії. На лицьовому боці було надруковано її ім'я.

— Напевно, це щодо спадщини, — припустила Олена Петрівна. — Я не відкривала.

Коли хвіртка зачинилася за сусідкою, Марта повернулася до кухні й повільно розірвала конверт.

Усередині лежав офіційний лист.

Вона швидко пробігла його очима й раптом насупилася.

Юрист повідомляв, що через три дні їй необхідно прибути до Києва для оголошення змісту заповіту людини, ім'я якої вона бачила вперше.

Андрій Володимирович Коваленко.

Марта перечитала рядок ще раз. Прізвище нічого їй не говорило. Нижче було зазначено лише одне речення:

«Згідно з останньою волею покійного, Ваша особиста присутність є обов'язковою, оскільки Ви зазначені серед спадкоємців.»

Вона повільно опустила аркуш на стіл. Її серце почало калатати. Вона ніколи не знала жодного Андрія Коваленка. Принаймні... їй так здавалося.