20

Пізнього вечора за містом було моторошно тихо. Маєток Коваленка, захований серед високих сосен, тонув у темряві. Олена сказала, що залишиться в місті на ділову зустріч із юристами та ночуватиме у квартирі, тому Іван мав у розпорядженні весь будинок, аби знайти бодай якісь зачіпки.

​Він тихо відчинив важкі дубові двері й пройшов до кабінету вітчима. У кімнаті все ще витав знайомий запах масел, якими той змащував свій старовинний годинник.

​Іван дістав ліхтарик,щоб не привертати увагу світлом від люстри і підійшов до робочого столу. Почав швидко, але акуратно перебирати папери, висувати шухляди, шукати подвійне дно. Спочатку нічого підозрілого — звичайні рахунки, квитанції, застарілі договори.

​Але згадка про сейф із щоденника Марти не давала спокою і він згадав,що в стіні дійсно вмурована схованка.

​За важкою картиною з пейзажем Карпат справді ховався невеликий вмонтований сейф. Іван знав комбінацію — Андрій колись сам довірив її хлопцю, коли той допомагав йому з фінансовими звітами. З тихим клацанням дверцята відкрилися.

​Усередині чекала справжня знахідка:

• ​Скляний флакон без маркування з залишками каламутної рідини.
• ​Приватні рецепти на ім'я Андрія від маловідомого приватного лікаря, де дозування сильнодіючих заспокійливих перевищувало норму втричі.
• ​Блокнот Андрія, де той тремтячою рукою описував свій стан: «...після вечірніх крапель, які дає Олена, знову відбирає ноги та плутаються думки. Вона каже, що це від серця. Я їй не вірю...».

​У Івана перехопило подих. Злочин його матері постав перед ним у всій своїй потворній наочності. Він швидко дістав телефон, зробив чіткі фотографії записів і рецептів, а сам флакон з ліками обережно загорнув у носовичок і сховав до кишені куртки.

​Раптом на першому поверсі клацнув замок. Пролунав лункий стукіт підборів по мармуровій підлозі.

​Олена вирішила навідатися.

​— Іване? Ти тут? — пролунав її холодний голос із вітальні.

​Серце хлопця калатало. Він закрив сейф, повісив картину назад і намагався опанувати себе. Двері кабінету відчинилися, і на порозі з'явилася Олена. Її проникливий погляд миттєво оцінив обстановку — розпатлане волосся сина, його бліде обличчя та ліхтарик у руках.

​— Що ти робиш у кабінеті Андрія в такий час? — звузила очі вона, повільно роблячи крок усередину.

​— Забирав деякі свої папери з навчання, які залишав тут, — максимально спокійним голосом промовив Іван, хоча кишеня куртки, де лежав флакон, здавалася йому пекельно важкою. — Не чекав тебе тут, ти ж мала залишатися в місті.

​Олена підійшла ближче, вдивляючись у його очі з важкою підозрою, на запитання сина  не відповіла,але тихо промовила:

​— Ти став дуже дивним після сьогоднішньої зустрічі. Не смій думати, що ця провінційна дівка може змінити те, що будувалося роками. Завтра отримає відмову, і поїде назад. А ти... ти повинен бути на моєму боці, Іване. Я робила все тільки заради нашого майбутнього.

​— Я пам'ятаю, мамо, — тихо мовив він, ледь стримуючи огиду, що підступала до горла. — Я просто втомився. Їду до себе.

​Він пройшов повз неї, відчуваючи, як її погляд буквально пропалює йому спину.

​Вже за десять хвилин Іван сидів у своїй машині на узбіччі й не знав що йому робити.