7

Ніч опустилася на містечко непомітно. Зникли останні відблиски сонця на мокрому листі, один за одним засвітилися ліхтарі, а за вікном почав лунати знайомий із дитинства хор цвіркунів. Марта стояла біля кухонного вікна, обійнявши руками чашку теплого чаю, і дивилася в сад. У темряві дерева здавалися більшими, ніж удень, а їхні тіні плавно гойдалися від легкого вітру.

Вона раптом згадала один літній вечір, коли їй було років десять. Вони з мамою сиділи саме тут на кухні й чекали дощу. Марта тоді страшенно боялася блискавки. Щоразу, коли небо розривав яскравий спалах, вона заплющувала очі й міцно притискалася до матері.

— Не бійся, — лагідно сказала тоді Оксана, гладячи її по голові. — Гроза ніколи не приходить назавжди. Вона лише нагадує, що після неї повітря стане чистішим.

Марта тоді не зрозуміла цих слів. А зараз вони звучали зовсім інакше.

Вона вимкнула світло на кухні й повільно піднялася сходами на другий поверх. Кімната, у якій вона жила до від'їзду в Київ, залишилася майже незмінною. Біля вікна стояв письмовий стіл із маленькою тріщиною на кутку, книжкова полиця все ще була заставлена романами, які вона колись читала ночами під ковдрою, а на стіні висіла фотографія випускного класу.

Марта усміхнулася. На світлині вона стояла в центрі, щаслива й упевнена, що попереду лише світле майбутнє. Тоді їй здавалося, що варто лише виїхати до Києва — і всі мрії здійсняться самі собою. Вона навіть не уявляла, що доросле життя виявиться нескінченним компромісом між тим, чого хочеш, і тим, що мусиш робити.

Вона відкрила шафу. На верхній полиці акуратною стопкою лежали її шкільні зошити, кілька м'яких іграшок і старий плюшевий ведмедик із відірваним вушком.

Марта взяла його до рук і тихо засміялася.

— Ти й досі тут...

Мама ніколи нічого не викидала без дозволу. Навіть речі, які давно втратили будь-яку цінність, вона берегла, бо вірила, що пам'ять живе не лише в серці, а й у дрібницях.

Марта поклала ведмедика назад і сіла на край ліжка. У будинку було незвично тихо. Раніше вона ніколи не помічала цієї тиші. Завжди щось відбувалося: мама поралась на кухні, працював телевізор, дзвонив телефон, у саду гавкав сусідський пес. Тепер же кожен звук здавався надто гучним. Навіть скрип старої підлоги лунав так, ніби хтось ходив кімнатами. Вона прислухалася. Будинок поволі підсохав після дощового дня. Десь потріскувало дерево, вітер легенько торкався гілок яблуні, а годинник унизу продовжував рівномірно відраховувати секунди.

«Це лише старий дім», — подумала Марта, хоча серце все одно калатало швидше.

Вона лягла, але сон довго не приходив. Перед очима одна за одною виникали картини минулого: мама, яка пече пиріг, батько, що лагодить хвіртку, маленька Марта, яка біжить босоніж по траві. Ці спогади були такими живими, що на мить їй здалося, ніби варто лише спуститися вниз — і вона знову почує мамин голос.

Нарешті втома взяла гору. За вікном повільно займався новий день. Саме він мав стати початком історії, яку Оксана приховувала майже все своє життя.