2

Марта зійшла на перон останньою. Потяг ще кілька хвилин стояв нерухомо, ніби й сам не поспішав залишати маленьке містечко, а потім важко рушив уперед. Вона машинально провела його поглядом, доки останній вагон не зник за поворотом. Разом із ним зникло й дивне відчуття безпеки, яке дарувала дорога. Поки вона була в потязі, усе здавалося тимчасовим. Варто було лише вийти на платформу, як реальність остаточно наздогнала її. Повітря було прохолодним і вологим. Дощ майже скінчився, але з даху вокзалу ще зривалися важкі краплі, розбиваючись об асфальт. Марта глибоко вдихнула знайомий запах мокрої землі, сирого дерева й лип, що росли вздовж привокзальної площі. Вона раптом усвідомила, що пам'ятає його набагато краще, ніж запах квартири, у якій прожила останні п'ять років. Пам'ять дивно влаштована: вона стирає обличчя випадкових людей, але назавжди зберігає аромати дитинства. Будівля вокзалу не змінилася. Та сама світла штукатурка, яка місцями вкрилася дрібними тріщинами, той самий старий годинник над центральним входом і невеликий кіоск із газетами, де колись продавали найсмачніше морозиво в місті. Лише людей стало менше. Біля кас стояло кілька пасажирів із валізами, літнє подружжя повільно переходило дорогу, а неподалік двоє дітлахів, незважаючи на дощ, весело сміялися, ділячи навпіл одну булочку.
Марта зупинилася біля сходів і дістала телефон. На екрані світилися кілька пропущених дзвінків від колеги, але відповідати зараз вона не мала ні сил, ні бажання. Вона вимкнула звук і поклала телефон назад до кишені.
— Марто?
Вона здригнулася від несподіванки.
За кілька метрів від неї стояла Олена Петрівна. На ній був довгий сірий плащ, а волосся, повністю посивіле за останні роки, було акуратно сховане під легкою хусткою. В одній руці вона тримала парасольку, а в іншій — невелику полотняну торбинку.
Жінка дивилася на Марту так, ніби не могла повірити, що бачить її насправді. В її погляді не було ні докору, ні цікавості. Лише щира людська теплота й смуток, який об'єднує людей після великої втрати.
— Добрий день, Олено Петрівно, — тихо промовила Марта.
Замість відповіді сусідка підійшла ближче й міцно обійняла її. Марта спершу розгубилася. За останні роки вона звикла приховувати свої почуття, навчилася усміхатися тоді, коли хотілося плакати, і майже відвикла від простих людських обіймів. Але цього разу стриматися не змогла. Вона заплющила очі й відчула, як напруга, що не відпускала її від дня похорону, починає повільно відступати.
— Бідна моя дівчинко, — прошепотіла Олена Петрівна. — Якби ти знала, як твоя мама чекала, що ти приїдеш…
Марта мовчала. Вона боялася щось сказати, бо відчувала: достатньо одного слова — і сльози, які вона так довго стримувала, більше не вдасться приховати.
Олена Петрівна першою відступила на крок і лагідно торкнулася її руки.
— Ходімо. Я не хотіла, щоб ти залишалася сама. Чай уже давно заварений.
— Мені незручно вас турбувати…
— Це ти мене турбуєш? — жінка ледь усміхнулася. — Дитино, я знаю тебе відтоді, як ти навчилася ходити. Хіба чужих дітей пам'ятають стільки років?
Вони повільно рушили знайомою вулицею. Містечко зустрічало Марту спокійною буденністю. Біля пекарні вже вишикувалася невелика черга, велосипедист обережно оминав калюжі, а продавчиня квітів саме розставляла вазони під навісом, рятуючи їх від дощу. Здавалося, життя тут ішло так само, як і завжди, ніби нічого не змінилося. Але для Марти змінилося все.
Вона впіймала себе на думці, що мимоволі шукає знайомий мамин силует серед перехожих. Звичка виявилася сильнішою за здоровий глузд. Ще мить — і вона ніби чекала, що мати вийде з магазину, помітить її, усміхнеться й, трохи насваривши за те, що донька схудла, в потім поведе додому. Натомість поруч ішла лише Олена Петрівна, мовчки даючи їй час звикнути до цього болючого повернення. За кілька хвилин вони звернули на вузьку вулицю, обсаджену старими липами. Марта впізнала її відразу. Тут минуло все її дитинство. Вона знала кожен будинок, кожен паркан, кожне дерево, хоча час усе ж залишив свій слід. Десь з'явився новий дах, десь замість дерев'яної огорожі виріс металевий паркан, а кілька будинків стояли зовсім порожніми, із зачиненими віконницями, ніби чекали на господарів, які вже ніколи не повернуться.
— Багато людей виїхало, — тихо сказала Олена Петрівна, ніби вгадала її думки. — Молодь шукає кращого життя. Старі залишаються. Так тепер майже всюди. Марта лише кивнула. Попереду вже виднівся будинок Олени Петрівни, а трохи далі, за густими кронами дерев, на іншій, сусідній вулиці ховався інший будинок — той, до якого вона поки що боялася навіть дивитися. Вона знала: рано чи пізно їй доведеться відчинити його двері. Але поки що їй хотілося відкласти цю мить хоча б ще на кілька хвилин. Олена Петрівна, здається, чудово це розуміла.