18

Вони вийшли на прохолодну вулицю. Олена чекала в чорному представницькому авто.

​— Іване, сідай у машину! — скомандувала вона, опустивши скло. — Тобі немає про що розмовляти з цією дівчиною. Вона просто хоче нажитися на нашій трагедії.

​— Мамо, їдь додому. Я доїду пізніше, мені треба провітритися, — спокійно, але непохитно відповів Іван.

​Олена пропалила Марту лютим поглядом, зачинила вікно, і машина різко рушила з місця.

​Іван обернувся до Марти. У його очах була ціла буря — болісне розчарування, плутанина й водночас теплий промінь незрозумілої тяги до дівчини, з якою ще вчора він так невимушено жартував у супермаркеті.

​— Ходімо звідси, — мовив він, вказуючи на затишний сквер навпроти. — Мені треба почути твою версію. Все, від початку до кінця.

​Вони присіли на лавку під розлогим каштаном. Марта мовчки дістала з сумки темно-синій щоденник матері, стару фотографію та той самий останній лист Андрія, який знайшла в металевій шкатулці.

​— Читай, — тихо мовила вона. — Це писав твій вітчим моїй матері за кілька місяців до смерті.

​Іван узяв аркуш. У міру того, як його очі пробігали похилим, дещо тремтячим почерком Андрія, обличчя хлопця ставало блідим, мов крейда.

​«...Я знаю, на що здатна Олена — останнім часом вона повністю контролює мої ліки й не підпускає мене навіть до телефону...»

​— Це... цього не може бути, — прошепотів Іван, і його голос здригнувся. — Вона моя мати, Марто. Вона могла бути суворою, амбітною, але отруювати людину, з якою прожила стільки років?..

​— Я теж не хочу в це вірити, Іване, — м'яко мовила Марта, обережно торкнувшись його рукава. — Але згадай, що ти казав нотаріусу. Що відбувалося з Андрієм два місяці тому? Як саме йому ставало гірше?

​Іван заплющив очі, згадавши останні дні вітчима.

​— Йому міняли крапельниці... Мати сама купувала препарати у приватного лікаря й нікому не довіряла доглядати за ним. Вона казала, що це сильні заспокійливі та знеболювальні... А два місяці тому, коли був складений цей "новий заповіт", Андрій взагалі ледь пам'ятав, хто він. Вона підсунула йому папери, коли він був під дією ліків.

​Рука Івана мимовільно стиснулася в кулак.В грудях боляче стискалося серце: рідна мати виявилася злочинницею, а дівчина, яка стояла перед ним і викликала стільки ніжності, була єдиною, хто мав право на справедливість.

​— Я допоможу тобі дізнатися правду, — сказав Іван, подивившись Марті просто в очі. У його погляді більше не було сумнівів — лише тверда рішучість. — У мене залишився доступ до будинку Андрія. Я знайду ті ампули й зразки ліків, якими його напували. Якщо його отруювали... мати мусить відповісти за це.

​— Іване, це небезпечно, — тривожно мовила Марта. — Якщо вона дізнається...

​— Вона нічого не дізнається, — перебив він і м'яко накрив її долоню своєю. — Головне — вір мені. Ми разом доведемо це до кінця.

 Перша іскра, яка спалахнула ще вчора біля полиць із чаєм, зараз перетворювалася на глибоку, міцну прихильність, загартовану спільною таємницею.