11

Марта ще кілька секунд тримала конверт у руках, не наважуючись його відкрити. Старий папір був теплим від її долонь, а краї пожовкли від часу. Здавалося, він прожив власне життя, мовчки чекаючи саме цього дня.

Вона обережно поклала конверт на стіл і відкинулася на спинку крісла.

У кімнаті панувала така тиша, що було чути, як за вікном бджола дзижчить над кущем лаванди. Сонячний промінь повільно ковзав по підлозі, наближаючись до письмового столу. Усе виглядало надто мирно, щоб у цій кімнаті могла ховатися правда, здатна перевернути чиєсь життя.

— Що ж ти приховувала від мене, мамо?.. — ледь чутно прошепотіла Марта.

Відповіді, звісно, не було.

Вона знову подивилася на шухляду. Окрім шкатулки, там лежав темно-синій щоденник, перев'язаний стрічкою, кілька акуратно складених документів і невеликий полотняний мішечок. Марта потягнулася саме до нього.

Усередині виявилися дрібниці, які на перший погляд не мали жодної цінності: старий театральний квиток, висохла гілочка лаванди, круглий ґудзик від пальта, кілька дрібних монет і маленький срібний ключик.

Вона висипала все на стіл. Ключик одразу привернув її увагу. Він був не схожий на сучасні ключі — маленький, витончений, із хитромудрим візерунком на голівці. Такі можна було побачити хіба що на старих скриньках або невеликих шафках.

Марта повертала його в пальцях, намагаючись пригадати, чи бачила десь замок, до якого він міг би підійти.

Нічого. Вона відклала ключик убік. Погляд зупинився на театральному квитку.

Київ. Національний академічний драматичний театр.

Дата була двадцятишестирічної давності. Марта насупилася. Вона знала, що мама бувала в Києві, але ніколи не розповідала про ці поїздки. Якщо й згадувала столицю, то лише мимохідь: казала, що колись їздила туди у справах по роботі або на навчання. Чому ж вона зберегла звичайний театральний квиток стільки років?

Вона обережно поклала його назад. Її серце підказувало, що кожна річ у цій шухляді має свою історію. І жодна з них не опинилася тут випадково. Марта перевела погляд на темно-синій щоденник. Саме він лякав її найбільше. Щоденник — це завжди чиєсь життя, записане без прикрас. Це думки, які людина не наважилася сказати вголос. Відкрити його означало переступити межу. Вона пам'ятала мамині слова про повагу до чужих таємниць. У дитинстві Оксана ніколи не читала її записників, навіть коли знала, що донька веде щоденник.

«У кожної людини має бути місце, де вона може бути абсолютно чесною», — говорила вона.

Марта гірко всміхнулася.

— Пробач мені...

Вона повільно розв'язала стрічку. Обкладинка тихо рипнула.

На першій сторінці рівним маминим почерком було написано речення:

«Якщо ти читаєш це, значить, я так і не знайшла сміливості розповісти тобі правду сама.»

Марта затамувала подих. Вона повільно перегорнула сторінку. І завмерла. Щоденник починався не з її народження. Не зі знайомства з Сергієм. Не з історії їхньої сім'ї. Перший запис мав зовсім іншу дату.

12 травня 2000 року. Київ.

Саме з цього дня все й почалося.