1

Дощ почався ще до світанку. Він був тихим, майже непомітним, ніби хтось обережно торкався землі тисячами дрібних крапель, боячись порушити ранкову тишу. За вікном потяга повільно пропливали поля, вкриті легкою імлою, темні смуги лісосмуг і маленькі села, що ще тільки прокидалися. Краплі, збігаючи по склу, стирали обриси дерев і будинків, перетворюючи знайомий краєвид на розмиту акварель.
Марта сиділа біля вікна, не відводячи погляду від дороги. На сусідньому сидінні лежала невелика дорожня сумка — єдина річ, яку вона взяла із собою. Збираючись напередодні ввечері, вона довго стояла посеред квартири, не знаючи, що взагалі потрібно брати, коли їдеш у будинок, де більше ніхто не чекатиме на твоє повернення. Зрештою поклала лише найнеобхідніше: декілька речей з одягу, зарядний пристрій, косметичку й невелику рамку з фотографією матері, яку в останню мить дістала зі столу.
Фотографія була зроблена багато років тому. Оксана сиділа на лавці в саду, тримаючи в руках кошик із яблуками, і щиро сміялася в об'єктив. Саме такою Марта любила її згадувати — усміхненою, живою, із сонячними відблисками у волоссі. Останні місяці хвороби майже стерли цей образ. Здавалося, ніби страшна недуга забрала не лише сили, а й саму людину, яку вона знала все життя.
Марта заплющила очі.
Минуло лише два тижні після похорону, але час ніби втратив звичний хід. Дні більше не відрізнялися один від одного. Вона прокидалася, автоматично збиралася на роботу, відповідала колегам, усміхалася клієнтам, а ввечері поверталася до порожньої квартири, де більше ніхто не телефонував із запитанням, чи не забула вона поїсти, чи тепло вдяглася, чи не перевтомлюється.
Колись ці дзвінки її дратували.
Тепер вона віддала б усе, щоб телефон задзвонив хоча б ще раз. Телефон завібрував, ніби почув її думки.
На екрані з'явилося повідомлення від нотаріуса.
"Добрий день. Нагадую, що ключі від будинку знаходяться в Олени Петрівни. Якщо виникнуть питання щодо оформлення спадщини, телефонуйте."
Марта швидко заблокувала телефон.
Слово «спадщина» різало слух. Воно звучало холодно, офіційно, ніби йшлося про чиюсь квартиру в оголошенні, а не про дім, де вона виросла, навчилася читати, де мама щонеділі пекла яблучний пиріг, а взимку вони разом прикрашали стару ялинку, яка дісталася ще від бабусі. Навпроти сиділа літня жінка, повільно в'язала маленький дитячий светрик і час від часу дивилася у вікно. Її спокійні рухи нагадали Марті матір. Оксана теж не могла сидіти без роботи. Якщо не читала, то вишивала. Якщо не вишивала — пересаджувала квіти або перебирала старі речі в шафах. У неї завжди знаходилося заняття, навіть коли лікарі вже наполягали, щоб вона більше відпочивала.
— Людина живе доти, доки має про кого піклуватися, — любила повторювати вона.
Тоді Марта лише знизувала плечима. Здавалося, мама просто не вміє сидіти без діла.
Тепер ці слова набули зовсім іншого змісту.
Потяг почав повільно сповільнювати хід. За вікном з'явилася стара водонапірна башта, за нею — елеватор із вицвілим написом, а трохи далі виднівся невеликий вокзал. Марта відчула, як серце забилося швидше.
Вона не була тут майже п'ять років. П'ять років тому вона їхала звідси з упевненістю, що повернеться нескоро. Їй здавалося, що життя починається лише у великому місті, а маленьке провінційне містечко назавжди залишиться частиною її минулого.
Того ранку вони з мамою майже не розмовляли.
Валіза вже стояла біля хвіртки, автобус мав приїхати за кілька хвилин, а між ними зависло мовчання, важче за будь-яку сварку.
— Ти ще можеш передумати, — тихо сказала тоді мама, не дивлячись їй в очі.
— Не можу.
— Київ нікуди не втече.
— І моє життя теж.
Оксана сумно всміхнулася.
— Ти думаєш, я не хочу, щоб ти була щасливою?
— Тоді чому постійно намагаєшся мене втримати?
Мати довго мовчала.
— Бо іноді любов — це не відпустити. Іноді любов — це вберегти.
— Від чого?
Оксана підняла на доньку очі.
У них було стільки тривоги, що Марта на мить навіть розгубилася.
— Колись ти зрозумієш.
Тоді ці слова лише роздратували її.
Вона була переконана, що мати просто боїться залишитися сама. Тепер, коли потяг плавно зупинився біля знайомої платформи, Марта упіймала себе на думці, що, можливо, того дня мама хотіла сказати щось зовсім інше.