17

Ніч для Марти минула без сну. Образ таємничого Андрія, тривожний лист про підмінені ліки та підступна Олена не виходили з голови. А десь на периферії думок постійно виринав теплий погляд хлопця із супермаркету — єдиний світлий промінь за останні дні.

​О дев’ятій ранку Марта вже піднімалася масивними сходами величезного будинку в центрі Києва. Зайшовши до кабінету нотаріуса, вона зупинилася на порозі.

​Біля вікна стояла жінка років п'ятдесяти п'яти — вишукана, в дорогому чорному костюмі, з ідеально укладеним волоссям і холодним, мов крига, обличчям. Це була Олена — вдова Андрія Коваленка.

​А поруч із нею, спираючись на край дубового столу, сидів... Іван.

​Він обернувся на звук дверей, і його обличчя миттєво змінилося. Здивування, шок, а потім нерозуміння змішалися в його очах. Ті самі теплі очі з вчорашнього вечора тепер дивилися на неї з глибоким збентеженням.

​— Марта?.. — мимовільно вихопилося в нього.

​— Ви знайомі? — різко розвернулася Олена, її голос прорізав тишу, мов лезо.

​— Ні, ми... просто випадково перетнулися вчора, — відповів Іван, не зводячи очей із дівчини. Він повільно підвівся. — Марто, що ти тут робиш?

​Марта відчула, як під ногами земля тікає з-під ніг. Хлопець, який вчора викликав у неї стільки симпатії, виявився сином жінки, яка зламала життя її матері.

​— Панове, сідайте, будь ласка, — перебив нотаріус, розкладаючи течки. — Ми зібралися для оголошення заповіту Андрія Володимировича Коваленка.

​— Який ще заповіт? — владно вигукнула Олена, підходячи до столу. — Ця дівчина — звичайна аферистка! Іване, не дивуйся й не слухай цей абсурд! Який ще біологічний батько? Андрій був моїм чоловіком, і ми не дозволимо якійсь зайді з провінції порочити його пам'ять ради грошей!

​Іван розгублено перевів погляд з Олени на Марту. Він опинився між двох вогнів: з одного боку — мати, яку він звик поважати й захищати, з іншого — незнайомка з супермаркету, яка стояла посеред кабінету, наче одиноке пташеня під зливою, і була неймовірно, майже лякаюче схожа на його вітчима.

​— Мамо, заспокойся, будь ласка... — тихо й збентежено мовив Іван, намагаючись згладити кути. — Давайте просто послухаємо нотаріуса й у всьому спокійно розберемося.

​Нотаріус прокашлявся й дістав папери:

​— Нам потрібно з'ясувати статус документів. Пан Андрій Коваленко склав офіційний заповіт ще рік тому, де серед спадкоємців вказана пані Марта. Проте пані Олена подала новий документ, датований двома місяцями тому, згідно з яким усе майно переходить виключно їй.

​Олена холодно посміхнулася й склала руки на грудях. Втім, Марта помітила, як дрібно затремтіли її пальці.

​Іван повільно опустив очі. У його голові виник хаос. Він чудово пам'ятв, що відбувалося два місяці тому: саме тоді Андрію раптово стало гірше, він майже не вставав із ліжка, скаржився на постійне запаморочення та слабкість і ледь міг тримати ручку в руках. Серце Івана стиснулося від дивного, тривожного передчуття. Він ще не міг повірити в найгірше про власну матір, але хронологія цих документів і поява Марти отруїли його спокій.

​Коли нотаріус оголосив перерву для перевірки юридичної сили обох паперів, Олена першою попрямувала до виходу, виклично процокавши підборами:

​— Іване, ми йдемо. Нам немає про що тут говорити.

​Іван затримався біля дверей. Він ще раз уважно подивився на Марту — на її тремтячі руки та болючу впевненість в очах.

​— Марто... — тихо обізвався він, чекаючи, поки мати відійде далі коридором. — Я не знаю, що відбувається. Але Андрій перед смертю марив... і кілька разів згадував ім'я Оксана. Поясни мені все. Будь ласка.