10

Шухляда висунулася легко, ніби її відкривали ще зовсім недавно. Марта завмерла. Вона очікувала побачити звичайні речі: документи, квитанції, старі ручки чи блокноти. Але всередині панував майже ідеальний порядок. Кожна річ лежала на своєму місці, ніби мама багато разів продумувала, як саме все має виглядати. У самому кутку лежала невелика дерев'яна шкатулка, відполірована до блиску. Поруч — старий щоденник у темно-синій палітурці, перев'язаний тонкою стрічкою. Біля нього акуратно складені кілька конвертів без марок і адрес та невелика оксамитова скринька. Марта не поспішала нічого торкатися. Вона уважно розглядала кожну річ, ніби намагалася зрозуміти характер людини лише за тим, як вона складала власні речі. Її мама завжди любила порядок. Не той, що народжується зі страху перед тим, що скажуть люди, а той, який допомагає розкласти по місцях думки. Навіть тепер, коли її вже не було, цей порядок ніби говорив із донькою. «Не хвилюйся. Усе має свій час.» Марта простягнула руку до щоденника, але в останню мить зупинилася. Натомість відкрила оксамитову скриньку. Усередині лежав тонкий срібний ланцюжок із маленьким кулоном у формі серця. Вона усміхнулася.

— Я ж думала, що загубила його...

Їй було шістнадцять, коли мама подарувала цю прикрасу на день народження.

— Якщо колись стане страшно, просто візьми його в руку, — сказала тоді Оксана. — Не тому, що він чарівний. А тому, що ти згадаєш: десь є людина, яка любитиме тебе завжди.

Через деякий час Марта вирішила, що ланцюжок загубився, його ніде не було.Вона дуже переживала, але мама тоді лише обійняла її й сказала, що важливі речі завжди знаходять дорогу додому.І ось тепер він лежав перед нею.Марта стиснула кулон у долоні.Її погляд знову повернувся до дерев'яної шкатулки.Саме вона чомусь викликала найбільше запитань.Кришка не була замкнена. Вона лише чекала, щоб хтось нарешті її відкрив.Марта обережно підняла кришку. Усередині лежали пожовклі від часу фотографії, перев'язані світло-блакитною стрічкою. Під ними виднівся старий конверт. Без адреси. Без марки. Лише одне ім'я було написане незнайомим почерком.

«Оксані».

Марта повільно перевернула конверт.На зворотному боці, у самому кутку, було написано: «Не забудь мене.» Вона відчула, як по спині пробіг холодок. Це був не мамин почерк. Вона була готова поклястися в цьому.