5

Марта кілька хвилин стояла в передпокої, не наважуючись зробити наступний крок. Будинок ніби завмер разом із нею, прислухаючись до кожного руху. За вікном тихо шелестіло листя, з даху зривалися останні краплі дощу, а старий настінний годинник у вітальні рівномірно відраховував секунди. Цей звук вона впізнала одразу. У дитинстві він здавався їй настільки гучним, що вечорами вона накривала голову ковдрою, аби не чути його монотонного цокання. Мати тоді лише сміялася й казала, що годинник не заважає спати, а навпаки — нагадує, що дім живе. Тепер будинок був порожнім, але годинник продовжував працювати. Хтось заводив його навіть після того, як Оксани не стало. Напевно, Олена Петрівна. Ця проста думка несподівано зігріла Марту. Вона зрозуміла, що дім не залишався покинутим. Поки вона жила своїм життям у Києві, хтось дбав про нього так само дбайливо, як колись це робила мама.
Вона повільно зняла куртку й повісила її на стару дерев'яну вішалку. Поряд усе ще висів мамин плащ. Світло-бежевий, трохи потертий на рукавах, із маленькою темною плямою біля кишені. Марта пам'ятала, звідки вона взялася. Кілька років тому вони разом висаджували квіти, і мати випадково заплямувала плащ речовиною для обробки квітів перед посадкою. Вона тоді лише махнула рукою, мовляв, нові речі все одно колись стають старими.
Марта обережно торкнулася тканини. Звичайний плащ, який будь-хто інший давно віддав би на ганчірки, раптом став найдорожчою річчю в будинку.
Вона пройшла до кухні. Сонце пробивалося своїми промінчиками через дощові хмари, і тепле вечірнє світло м'яко лягало на стіл біля вікна. Тут нічого не змінилося. Та вишита скатертина, яку мама берегла лише для гостей, акуратно складені рушники, полиця зі спеціями, підписаними її рівним почерком, старий емальований чайник, що служив родині не один десяток років.
Марта відкрила кухонну шафку й машинально дістала улюблену мамину чашку — білу, з намальованими синіми волошками. Усвідомлення накрило несподівано: більше ніхто й ніколи не питиме з цієї чашки. Вона поставила її назад так обережно, ніби боялася розбити не порцеляну, а власні спогади.
Їй раптом захотілося відчинити всі вікна, впустити до будинку свіже повітря, розпалити плиту, зварити вечерю, зробити бодай щось звичайне, щоб хоч ненадовго обдурити себе. Ніби мама просто затрималася в магазині й за кілька хвилин повернеться, невдоволено хитаючи головою через те, що донька знову залишила світло ввімкненим у всіх кімнатах. Але тиша вперто нагадувала про інше.
Марта повільно сіла за стіл і поклала перед собою конверт, який передала Олена Петрівна.
На ньому надпис: «Марті. Прочитай удома.»
Вона кілька хвилин дивилася на знайомий почерк. Колись мама залишала такими записками короткі повідомлення: «Обід у холодильнику», «Не забудь шарф», «Люблю тебе». Тепер цей почерк здавався голосом, який долинав із дуже далекого минулого.
Марта обережно відкрила конверт. Всередині лежав один складений аркуш.
«Доню. Якщо ти читаєш цього листа, значить, мене вже немає поруч. Якби можна було обирати, я ніколи не залишила б тебе саму. Але життя не питає, чи готові ми прощатися. Я не знаю, з яким серцем ти переступила поріг нашого дому. Можливо, ти досі сердишся на мене. Можливо, вважаєш, що я була надто суворою або не розуміла тебе. Якщо так, я не маю права тебе засуджувати. Я лише хочу попросити про одне. Не поспішай залишати цей будинок.
Побудь тут кілька днів. Відпочинь. Пройдися садом. Посидь на лавці, де ми так любили пити чай літніми вечорами. Перебери книжки, які ми читали разом. І лише після цього відкрий верхню шухляду мого письмового столу. Там лежить те, що я повинна була віддати тобі багато років тому. Пробач мені, що не знайшла в собі сміливості зробити це раніше. Твоя мама.»
Марта повільно опустила лист на стіл. У ньому не було жодних пояснень. Лише прохання. Вона ще раз перечитала останній абзац. «Лише після цього відкрий верхню шухляду...»
Дивно. Мати завжди була прямою людиною. Якщо хотіла щось сказати, говорила без натяків. Чому ж тепер перетворила все на загадку?