21

Іван припаркувався біля старого п'ятиповерхового будинку, де Марта вже кілька років орендувала квартиру. Він навіть не встиг попередити її про свій візит — усе сталося надто швидко, а думка про небезпеку не залишала часу для дзвінків.

​Хлопець вискочив із авто й рішуче рушив до під'їзду. Проте саме в цю мить із темряви вечірнього двору назустріч йому виринули дві кремезні постаті в чорному.

​Усе сталося блискавично.

​— Гей, хлопче! Зачекай-но! — гаркнув один із них, різко штовхнувши Івана в груди, другий спритно вдарив в лице й притиснувши до капота машини зламав Іванові руки за спину.

Нападники спритно залізли у кишені його куртки, намацуючи й вихоплюючи загорнутий у носовичок скляний флакон та сумку з паперами. Іван намагався вирватися й завдати удару у відповідь, але нападники ділали злагоджено й жорстко.

​— Усе, забрали! Валимо! — тихо кинув один із чоловіків, сильно вдаривши Івана в живіт.

​Вони миттєво зникли в темряві між сусідніми будинками, де на них уже чекав увімкнений тонований позашляховик.

​Тим часом Марта, яка спокійно сиділа у своїй кімнаті й читала, почула крізь відчинене кватиркою вікно шум боротьби та важкий стукіт на вулиці. Вона здивовано виглянула у вікно й з жахом упізнала біля під'їзду Івана, який важко підводився з асфальту, тримаючись за забитий бік та живіт.

​Дівчина миттєво вибігла з квартири й прожогом спустилася сходами на вулицю.

​— Іване?! Боже, що сталося?! — злякано вигукнула вона, підбігаючи до нього й підхоплюючи під руку. — Що ти тут робиш? Хто це був?!

​Іван важко дихав, намагаючись опанувати біль. Його обличчя було блідим, а в очах читалося болісне розчарування. Він заліз у кишеню куртки, аби переконатися в найгіршому.

​— Вони забрали все, Марто... Флакон, рецепти... Це були люди моєї матері, — тихо промовив він, глянувши на неї з глибокою провиною. — Я знайшов усе в кабінеті Андрія й одразу поїхав до тебе, навіть не встиг подзвонити. Вона стежила за мною.

​— Головне, що ти живий! Ходімо в квартиру, негайно! — стривожено мовила Марта, обережно обіймаючи його за талію та допомагаючи піднятися сходами.

​У затишній кімнаті дівчина швидко дістала аптечку, набрала води й почала обережно обробляти садна на його обличчі та руках. Від її ніжних дотиків, щирої турботи й близькості в очах Івана зник розпач. Людина, яка мала б вважати його чужинцем, зараз була єдиною, хто хвилювався за нього по-справжньому.

​— Дякую тобі, — тихо мовив Іван, обережно накривши її тремтячу долоню своєю та притулившись щокою до її пальців. — Мати думає, що перемогла, відібравши флакон. Але вона забула про головне.

​— Про що? — тихо запитала Марта, відчуваючи, як прискорився ритм її серця.

​— Я встиг зробити чіткі фотографії всіх сторінок з блокнота Андрія й усіх рецептів на свій телефон, — Іван дістав із задньої кишені штанів неушкоджений смартфон і тепло усміхнувся. — Телефон був при мені. Докази все ще у нас.

​Він простягнув руку й обережно торкнувся пасма її волосся. Відстань між ними скоротилася до мінімуму. Перша іскра, яка спалахнула ще в супермаркеті, зараз перетворювалася на глибоке, міцне почуття, загартоване спільним випробуванням.

​— Я не відступлю, Марто, — сказав Іван, дивлячись їй просто в очі. — Завтра ми підемо до поліції й до нотаріуса разом. Я буду з тобою до кінця.