12

Марта ще кілька хвилин сиділа нерухомо, не відриваючи погляду від першого запису. Дата здавалася звичайною лише на перший погляд, але що довше вона вдивлялася в неї, то сильніше відчувала дивне хвилювання. Саме слово «Київ» чомусь не давало їй спокою. Усе своє життя вона була переконана, що мама не любила це місто. Щоразу, коли Марта заводила розмову про навчання в столиці, Оксана знаходила десятки причин, чому краще залишитися ближче до дому. Вона говорила про великі відстані, про самотність, про небезпеку великого міста, але жодного разу не пояснила, звідки в ній узявся цей страх. Марта завжди думала, що це звичайне материнське хвилювання, хоча тепер починала розуміти: за цими словами приховувалося щось значно глибше.

Вона обережно перегорнула сторінку. Почерк був рівним і спокійним, таким знайомим, що їй здалося, ніби мама сидить поруч і тихо читає написане вголос.

«Я ніколи не думала, що звичайна поїздка до Києва змінить усе моє життя. Їхала лише на кілька днів, щоб пройти співбесіду й вирішити питання з новою роботою. Мені було двадцять три, я вірила, що весь світ відкритий переді мною, і навіть не підозрювала, що іноді достатньо однієї зустрічі, щоб майбутнє розділилося на "до" і "після". Якщо колись ти читатимеш ці рядки, доню, не поспішай мене засуджувати. Кожна людина має історію, яку вона приховує не тому, що соромиться, а тому, що намагається вберегти тих, кого любить.»

Марта повільно закрила очі. Вона не могла позбутися відчуття, що сидить на порозі чужого життя, хоча це життя належало її власній матері. Перед нею відкривалася жінка, про яку вона майже нічого не знала. Не та мама, яка пекла пироги й нагадувала вдягнути тепліший светр, а молода Оксана зі своїми мріями, страхами, помилками й коханням.

Вона знову опустила погляд на сторінки. Наступні рядки були написані так само впевнено, але між літерами відчувалося те хвилювання, яке людина намагається приховати навіть від самої себе.

«У той день ішов дощ. Такий самий, як сьогодні. Я стояла на платформі Центрального вокзалу й чекала на подругу, яка мала зустріти мене та допомогти знайти потрібну адресу. Вона запізнювалася, а я нервувала, бо до цього була в Києві лише коли приїжджала на сесії, коли навчалась заочно. Саме тоді я вперше його побачила...»

Марта відчула, як серце почало битися швидше. Вона машинально хотіла читати далі, але в цей момент у двері несподівано постукали.

Звук був таким несподіваним, що вона здригнулася. Щоденник зіслизнув із її колін і глухо впав на підлогу. На якусь мить Марта навіть розгубилася, ніби її застали за чимось забороненим. Вона швидко підняла щоденник, поклала його назад у шухляду й обережно зачинила її. Їй самій було незрозуміло, чому вона це зробила. Можливо, тому що поки не була готова ділитися навіть думкою про те, що знайшла.

Стук повторився.

Марта вийшла з кімнати, спустилася сходами й відчинила двері. На ґанку стояла Олена Петрівна, тримаючи в руках плетений кошик, накритий вишитим рушником.

— Добрий день — лагідно всміхнулася вона. — Я подумала, що ти навряд чи сьогодні щось готуватимеш, тому принесла борщу, свіжого хліба й сирників. Не сперечайся, я знаю, що після таких днів люди часто забувають навіть поїсти.

Марта всміхнулася вперше за останні дні по-справжньому щиро. Вона запросила сусідку до будинку, і вже за кілька хвилин вони сиділи на кухні, де пахло свіжою зеленню, домашнім хлібом і ще теплим борщем. Розмова почалася з простих речей: про город, про сусідів, про містечко, яке за останні роки змінилося до невпізнання. Але Марта відчувала, що Олена Петрівна прийшла не лише для того, щоб принести обід. Вона ніби весь час вагалася, чи варто починати якусь непросту розмову.

Кілька разів жінка уважно подивилася на Марту, хотіла щось сказати, але знову переводила тему. І лише коли вони допивали чай, вона тихо промовила:

— Учора я не хотіла тебе навантажувати... Але є дещо, про що ти повинна знати. За кілька днів до смерті твоя мама попросила мене, щоб я ні в якому разі не дозволила тобі поїхати звідси одразу після похорону. Вона сказала, що ти маєш залишитися хоча б на тиждень. Казала, що тільки так ти зрозумієш, чому вона все життя так боялася відпускати тебе до Києва.

Марта повільно поставила чашку на стіл.