Вовча пастка

— Рагнаре, — шепочу я. — Ти ж відчуваєш мене. Це не я.
Він нарешті опускає погляд. Його очі, зазвичай теплі, зараз холодні, як зимове небо.
— Істинність — це дар богів, Айло, — його голос звучить як удар сталі. — Але ти осквернила навіть це. Ти використала мою довіру, щоб дізнатися графік варти. Ти випитувала паролі в моєму ліжку, поки я думав, що знайшов свою долю.
Кожне його слово — як ніж під ребра. Він відрікається від мене прямо тут, перед усім кланом.
— Ти звинувачуєшся у знищенні загону «Срібного ікла», — продовжує Рагнар, і я бачу, як на його шиї здуваються жили. — Ти принесла смерть у наш дім. Як твій колишній наречений, я вимагаю найвищої міри.
Зал вибухає криками: «Смерть!», «Кров за кров!».
Я дивлюся на Рагнара і бачу в його очах вовчу жагу розірвати те, що завдає йому болю