3. Особиста могила

Я рахую тріщини на стелі. Одна довга, схожа на блискавку, і три дрібні біля вікна. Сонце вже давно перевалило за полудень, але двері моїх нових покоїв так ніхто й не відчинив.

Точніше, не відчинив той, кого я чекала.

Рагнар не прийшов. Ні вчора, коли я ледь дихала після Каменю, ні сьогодні, коли біль у животі став тупим і звичним. Це відчувається гірше за смертний вирок. Наш зв’язок істинності, який я так ідеалізувала, виявився одностороннім квитком у пекло. Моє тіло все ще тягнеться до нього, кожна клітина волає про присутність «свого» вовка, а він просто викреслив мене.

Зрада — це не тоді, коли тебе судять. Зрада — це коли той, хто тримав твою руку вночі, не приходить перевірити, чи ти взагалі жива.

Двері нарешті скрипнули. Я навіть не повернула голови. — Рагнаре? — мій голос звучить як шелест сухого листя.

— Це я, Айло.

Батько. Я повільно сідаю на ліжку, ігноруючи запаморочення. Бернар виглядає так, ніби він сам щойно пройшов через Камінь Істини. Він підходить до вікна, не наважуючись глянути на мене прямо.

— Рада старійшин прийняла рішення, — каже він, дивлячись на двір замку. — Тебе не стратять. Камінь не забрав твоє життя, і Грімм не може йти проти волі древньої магії. Формально ти чиста.

Я чекаю на полегшення, але воно не приходить. Тільки порожнеча. — Але? — підказую я.

— Але ти втратила магію. Ти більше не можеш бути парою для спадкоємця Альфи. І багато хто все ще вважає, що ти обманула Камінь… якось. Залишатися тут небезпечно. Та й Грімм не хоче бачити тебе у своєму клані.

Він нарешті повертається. У його очах стільки жалю, що мені хочеться відвернутися. — Я домовився. Тебе відправлять у монастир Луни. Це на північній межі, далеко в горах. Там ти будеш під захистом сестер. Це... це найкращий вихід, Айло. Поки все не вляжеться.

Монастир Луни. Місце для вовчиць-вигнанців, для тих, хто втратив пару або магію. Фактично — почесне заслання до кінця днів.

— А Рагнар? — питаю я, хоча знаю відповідь. — Він знає?

Батько мовчить занадто довго. — Він був на раді. Він сам запропонував це рішення. Каже, що зв’язок розірвано разом із твоєю магією. Тепер ти для нього — лише тінь минулого.

Я просто киваю. Ніяких істерик, ніяких сліз. Сльози закінчилися вночі разом із кров’ю та ненародженим життям, про яке ніхто, крім знахаря, не дізнається.

Рагнар вигнав мене власними руками. Що ж, можливо, так навіть краще. У монастирі мені не доведеться щодня відчувати його запах і знати, що він належить іншій.

— Коли ми виїжджаємо? — питаю я, опускаючи ноги на підлогу.

— Завтра вдосвіта.

— Добре, — я дивлюся на свої бліді руки. — Завтра то завтра. Головне — подалі звідси.

Мені все одно куди їхати. У цьому світі я тепер ніхто. Лише попаданка без магії, без дитини й без істинного, який виявився звичайним боягузом.

***

Колеса підскакують на вибоїнах, і кожен поштовх відгукується тупим болем у хребті. Я дивлюся у вікно карети, але бачу лише сірий туман і обривки голих дерев. Дорога на північ здається нескінченною, наче ми їдемо на край світу, де закінчується життя і починається вічна мерзлота.

Найгірше — це порожнеча всередині.

За ці три місяці в тілі Айли я встигла звикнути до магії. Це було як шосте чуття: я відчувала рух соків у деревах, наближення грози за кілька годин до першої хмари, тепло землі під ногами. Магія була музикою, яка постійно звучала в моїй крові.

Тепер я наче раптово оглохла.

Світ став пласким, тихим і чужим. Я знову просто людина, але тепер це відчувається як каліцтво. Я постійно намагаюся за звичкою «дотягнутися» думкою до простору навколо, але натикаюся на глуху стіну. Там, де раніше вирувала сила, тепер лише протяг і холод.

Монастир Луни з’являється на горизонті як величезний сірий наріст на скелі. Високі мури, вузькі вікна-бійниці, важкі залізні ворота. Жодної квітки, жодного яскравого прапора. Це місце не схоже на дім для молитви. Воно схоже на фортецю для тих, кого соромно вбивати, але неможливо пробачити.

Місце, звідки не повертаються.

Карета зупиняється. Гуркіт засова звучить як вирок. Я виходжу на холодне повітря, і вітер одразу ж пробирає до кісток. Навколо мене — вовки-конвоїри. Вони не дивляться на мене, вони просто виконують наказ Альфи. Доставити товар. Зачинити двері. Забути.

Мене зустрічає жінка в грубій вовняній рясі. Її обличчя нагадує порепану кору дуба, а очі — два шматочки каламутного льоду.

— Ласкаво просимо, сестро, — каже вона, але в її голосі немає привітності. Тільки сухий факт. — Тут ти знайдеш спокій. І тут ти залишиш усе, що пов’язувало тебе зі світом.

Вона забирає мій невеликий пакунок з речами. Я не протестую. Мені байдуже.

Коли важкі ворота за моєю спиною зачиняються, я не обертаюся. Навіщо? Там, за стінами, залишився Рагнар, який мене зрадив. Там залишилася моя втрачена дитина. Там залишилося життя, яке виявилося мені не за розміром.

Мене ведуть у келію — крихітну кам’яну коробку з вузьким ліжком і одним солом’яником. Тут пахне сирістю та старим воском. Я сідаю на ліжко і просто дивлюся на стіну.

Депресія накочує повільно, як густа нічна тінь. Раніше я думала, що буду боротися, буду шукати винного, буду намагатися повернути магію. Але зараз у мене немає сил навіть на те, щоб просто розплакатися.

Я просто закриваю очі. Темрява всередині ідеально збігається з темрявою навколо. Я вдома. У своїй персональній могилі.