2. Випробування правдою

Три дні в одиночній камері — це чудовий спосіб або збожеволіти, або стати філософом. Я обрала щось середнє.

Час тут не йде, він тече, як густа смола. Я вимірюю його кроками гвардійців за дверима та смугами світла, що пробиваються крізь вузьку щілину під стелею.

Моє нове тіло поводиться дивно. Воно напружене, наче натягнута струна. Я постійно відчуваю Рагнара. Це не просто думки про нього, це фізичний тягар десь у районі сонячного сплетіння. Кажуть, вовчі інстинкти неможливо обманути. Якщо ми істинні, то його внутрішній звір має відчувати, що я не брешу. Має ж бути у них якийсь вбудований детектор брехні, окрім того клятого Каменя?

«Ну ж бо, Рагнаре, — шепочу я в темряву, обхопивши коліна руками. — Прислухайся до свого вовка. Невже він не каже тобі, що ти збираєшся вбити ту, хто має бути твоєю половиною?»

Але у відповідь — лише тиша та холод кам’яних стін. Рагнар не приходить. Напевно, він зараз зайнятий тим, що шліфує сокиру для моєї страти або намагається заглушити біль алкоголем.

А потім приходить страх іншого роду. Технічний.

Я попаданка. Мій розум, моя пам'ять, моє «я» — вони з іншого світу. Але це тіло належить Айлі. Тій, справжній, яка жила тут до мене. І якщо цей Камінь Істини працює на рівні ДНК чи якоїсь там «пам’яті крові» — мені кінець. Що, як він зчитає не мої думки, а відбитки пальців на тому клятому важелі? Що, як для магії цього світу немає різниці, чия душа зараз за штурвалом, якщо руки — ті самі?

Це лотерея, де на кону моє життя, яке я тільки-но почала цінувати.

На другу ніч відчай починає гризти мене зсередини, як голодний щур. Я дивлюся на свої руки в тьмяному світлі. Вони тонкі, витончені, зовсім не схожі на руки вбивці. Але я не знаю їхнього минулого. Я не знаю, чи посміхалася Айла, коли писала ті листи. Чи відчувала вона тріумф, коли загін «Срібного ікла» потрапив у пастку?

Якщо вона була потворою, то я — спадкоємиця її гріхів.

Я заплющую очі, намагаючись заснути, але перед очима стоїть обличчя Рагнара. Його крижаний погляд на суді. Те, як він легко відмовився від нашого зв’язку.

Можливо, істинність — це теж лише гарна казка для вовків? Або я просто недостатньо «своя» для цього світу, щоб вона спрацювала на повну силу?

З кожною годиною надія витікає з мене, як вода крізь пальці. Я починаю думати, що тато Бернар дарма сподівається на диво. У цьому світі, де пахне кров'ю і панує сила, правда — це те, що скаже Альфа. А Альфа вже виніс вирок.

Залишилася одна ніч. Завтра повня. Завтра я дізнаюся, хто я насправді для цього світу: істинна пара чи просто випадкова жертва в чужій грі.

Перед самим світанком, коли темрява в камері стає зовсім густою, замок знову скрегоче. Цього разу входить не гвардієць, а дід у сірому плащі. Від нього тхне сушеними травами й чимось кислим.

Це цілитель. Він не дивиться мені в очі. Мовчки дістає маленьку скляну пляшечку з каламутною рідиною.

— Батько передав, — шепоче він, і я бачу, як у нього тремтять пальці. — Варті заплачено. Це... це щоб не було так боляче, коли Камінь почне випалювати правду. Сильне знеболювальне. Більше він нічого не зміг зробити, Айло.

Я беру пляшечку. Склянка холодна, як і мої надії. Батько не знайшов доказів. Він просто прислав мені «милосердя» у формі анестезії перед стратою.

— Дякую, — кажу я і випиваю все одним ковтком. Гіркота така, що зводить щелепи, але я ковтаю, не скривившись.

За пів години по мене приходять. Четверо гвардійців, у повній бойовій амуніції. Мене ведуть довгими коридорами, де на стінах висять ікла вбитих чудовиськ. Ми виходимо на внутрішнє подвір'я. Тут уже зібралися всі: Старійшини, воїни клану і, звісно, Грімм із сином.

Рагнар стоїть на узвишші, біля самого Каменя. Камінь Істини виглядає як обтесана брила чорного обсидіану, поцяткована синіми прожилками, що зараз ледь помітно пульсують у ритмі світанку.

Усі мовчать. Тільки вітер свистить у провулках між вежами.

— Айло з клану Срібного Озера, — голос Грімма звучить урочисто й мертво. — Твоя година настала. Підійди і поклади руку на Камінь. Якщо ти збрешеш, твоя кров закипить у венах. Якщо скажеш правду — він залишиться холодним.

Я роблю крок. Ноги після ліків трохи ватяні, але страх нікуди не зник. Я відчуваю на собі погляд Рагнара. Він такий важкий, що хочеться впасти.

Я зупиняюся перед брилою. Вона гуде. Тихе, низьке вібрування, від якого зуби починають нити.

«Ну що ж, Айло, — думаю я. — Побачимо, чия пам'ять сильніша: моя чи цього тіла».

Я кладу долоню на гладку, крижану поверхню. По венах миттєво пробігає електричний розряд.

— Я, Айла, донька Альфи Озерного клану, — мій голос несподівано звучить гучно на все подвір'я. — Клянуся, що не маю жодного стосунку до нападу на загін «Срібного ікла». Я не відкривала ворота. Я не зраджувала клан.

Я заплющую очі, чекаючи на обіцяний біль. Прощавай, тату. Прощавай, Рагнаре, якого я встигла полюбити за помилкою долі. Прощавай, світе, у якому я так і не встигла розібратися.

Під моєю долонею Камінь раптом вибухає сліпучим білим світлом. Воно таке яскраве, що пробивається навіть крізь зімкнуті повіки. Вуха закладає від потужного гулу, наче поруч ударила блискавка.

Все. Зараз я просто згорю.