19 Вовчиця

Світанок розливається над монастирем холодним свинцем. Я відчиняю важкі дубові двері й виходжу на подвір’я. Всередині мене — абсолютна, дзвінка тиша. Темна магія вляглася в нових жилах, наче нічний туман у низині, а моя вовчиця тепер не ховається. Вона стоїть прямо за моїми очима, дивлячись на світ моїм поглядом.

Рагнар уже на ногах. Він стоїть біля коней, віддаючи останні накази Бйорну, але щойно я роблю крок на гравій, він замовкає на півслові. Він повільно обертається, і я бачу, як його ніздрі розширюються.

Він відчуває це миттєво. Повітря навколо мене більше не пахне слабкістю чи пригніченим світлом. Воно пахне озоном, мокрою землею і диким, первісним звіром, який не знає ошийника.

Рагнар робить крок назустріч, і його обличчя перекошується. Це не радість Альфи, який побачив пробудження пари. Це лють. Його вовк усередині дибки піднімає шерсть, відчуваючи чужу, неприборкану силу, до якої він не має жодного стосунку.

— Що ти зробила? — його голос звучить як низький рик.

Він підходить впритул, хапає мене за передпліччя і смикає до себе, намагаючись зазирнути в саму душу. Але там він бачить не свою віддану «істинну», а чорну безодню моєї нової суті.

— Хто?! — гаркає він так, що воїни навколо завмирають. — Хто допоміг тобі розбудити її? Бйорн? Хтось із ченців-відступників? Кажи!

Його ревнощі настільки густі, що їх можна відчути на смак. Для вовка це найвище приниження — знати, що іскру його жінці дав не він. Він відчуває, що вона прокинулася не від його пристрасті, не від його поцілунків, а від чогось темного, що йому не належить.

— Ти шукаєш суперника там, де його немає, Рагнаре, — я спокійно вириваю руку. Моя вовчиця всередині мене лише ледь помітно оскалює зуби, відчуваючи його слабкість. — Жоден чоловік не торкався мене цієї нічної пори.

— Не бреши мені! — він знову насідає, його зіниці затоплюють золото чорнотою. — Звір не встає сам! Це закон крові! Хто дав тобі силу, Айло? Я відчуваю на тобі запах Порожнечі... З ким ти уклала угоду за моєю спиною?

Він майже божеволіє від думки, що хтось інший володів моїм розумом чи тілом у ту мить, коли вона відкрила очі. Його вовк хоче вирвати горло уявному ворогу, але ворога немає. Є тільки я.

— Я сама собі господар, — кажу я, дивлячись йому прямо в очі. — Ти дав мені книги, ти дав мені свободу дій у лазареті. Я просто взяла те, що мені належало. Ти хотів бачити мою вовчицю? Ось вона. Дивись. Але не чекай, що вона буде виляти хвостом перед тобою. Ти пропустив її народження.

Рагнар важко дихає, його руки стискаються в кулаки так, що хрустять суглоби. Його рве на частини від усвідомлення: він запізнився. Він хотів бути моїм рятівником, моїм творцем, тим, хто приручить мою дикість. А натомість він отримав жінку, яка вирвала свою силу з самої пітьми, ігноруючи його як Альфу.

Бйорн стоїть осторонь, блідий як смерть. Він теж відчуває цю зміну.

— В сідло, — нарешті випльовує Рагнар, відвертаючись. Його плечі напружені, як струни. — Ми виїжджаємо.

Він не дивиться на мене більше, але через клятву на моєму зап’ясті я відчуваю такий вихор його ревнощів, образи та дикого, болючого бажання підкорити цю нову Айлу, що в мене перехоплює подих.

Поки Рагнар зі своїм загоном патрулює околиці, перевіряючи, чи не лишилося в лісах залишків ворожих шпигунів, до монастиря прибуває неочікувана гостя.

До воріт під’їжджає витончена кобила, на якій сидить жінка в дорогому хутрі, зовсім не схожа на виснажених черниць чи брудних воїнів. Це Агата. Вона була моєю єдиною «подругою» при дворі Срібного Озера — принаймні, так мені здавалося, поки мене не викинули геть.

Я виходжу їй назустріч, і щойно наші погляди перетинаються, Агата застигає. Вона не просто дивиться — вона вдихає повітря, і її обличчя миттєво стає блідим, а потім плямистим від гніву. Вона відчуває мою вовчицю. Вона бачить цю нову, хижу впевненість у моїх рухах.

— Ти... — Агата зіскакує з коня, ігноруючи допомогу конюха. — Ти обіцяла, Айло! Ти клялася, що він тобі не потрібен!

Вона підбігає до мене, і я бачу в її очах не турботу, а палаючу, чорну ревність. Ревність жінки, яка відчуває, що її обікрали.

— Про що ти, Агато? — я спокійно складаю руки на грудях. Срібний браслет на моєму зап’ясті зблискує на сонці, і вона впивається в нього поглядом, ніби це розпечене тавро.

— Не вдавай святошу! — шипить вона, підходячи майже впритул. — Ти сама казала, що Рагнар — чудовисько, що ти ненавидиш його запах, його руки, його кляту «істинність». Ти обіцяла, що допоможеш мені завоювати його прихильність, що відступиш у тінь, тільки-но з’явиться нагода! Ти казала, що він дістанеться мені!

Я пригадую. Стара Айла була настільки налякана Рагнаром, що справді шукала будь-який спосіб передати це «почесне право» бути його жінкою комусь іншому. Вона була готова віддати йому Агату, аби тільки він перестав дивитися в її бік.

— А тепер що? — Агата майже кричить, її голос зривається. — Твоя вовчиця прокинулася! Всі знають, що це означає, Айло! Він торкнувся тебе. Він пробудив твого звіра своїм вузлом, своєю кров’ю! Тільки Альфа може так розбудити істинну пару. Ти підпустила його до себе, поки я чекала на твій знак!

— Агато, заспокойся, — я намагаюся говорити м’яко, але моя вовчиця всередині лише зневажливо пирхає. — Це не те, що ти думаєш. Рагнар не має до її пробудження жодного стосунку. Я сама...

— Брехня! — вона вдаряє кулаком по повітрю. — Жодна самиця не може прокинутися сама! Ти зрадила нашу домовленість. Ти вирішила залишити Альфу собі, коли відчула його силу. Ти подивилася на його замок, на його владу і передумала, так?

— Забирай його, Агато, — я роблю крок назустріч і дивлюся їй прямо в очі. — Я кажу це абсолютно серйозно. Бери його, вези в свій замок, роби з ним, що хочеш. Він мені не потрібен. Ця вовчиця — не подарунок від нього, це моя особиста зброя проти нього.

Агата відступає, дивлячись на мене так, ніби я з’їхала з глузду. Але в її погляді — непохитна віра в вовчі закони.