5. Остання нитка

Після від’їзду Рагнара в келії стало порожньо й тихо. Він залишив по собі запах кедра, чисту сорочку на моїх плечах і відчуття повної безнадії. Я сиділа на ліжку, дивлячись на порожню тарілку, і відчувала себе ситою худобою, яку помили перед тим, як загнати у стійло назавжди.

Він хотів, щоб я жила й мучилася. Що ж, план працював ідеально.

Наступного ранку сонце ледь торкнулося вузького вікна, коли двері знову відчинилися. Цього разу це були не сестри й не Рагнар. У келію зайшли двоє солдатів у важких обладунках клану Чорної Скелі. На їхніх грудях виблискували срібні ікла — знак особистої варти Альфи.

Але увагу привертали не вони. А чоловік у довгому шкіряному фартуху, від якого тхнуло спиртом і залізом. У його руках була невелика скринька, але не з прикрасами. Там лежали інструменти — довгі, тонкі срібні голки та вигнутий ніж.

Я мимоволі втиснулася в стіну.

 — Що це? Рагнар наказав мене добити?

— Наказ Альфи та Ради, — сухо відповів один із солдатів. — Твоє перебування тут має бути безпечним. Ми маємо розірвати магічний вузол. Навічно.

— Ви з глузду з’їхали? — мій голос здригнувся. — Камінь Істини вже випалив мою магію! Я порожня! Там нічого розривати!

Чоловік у фартуху нарешті підняв очі. У них не було ненависті, лише професійна байдужість. 

— Магія — як корінь сосни, Айло. Навіть якщо дерево згоріло, корінь глибоко в землі може дати новий пагін через роки. Ми маємо перебити сам канал.

Він дістав довгу тонку голку з чорного срібла. Вона була завдовжки з мою долоню. 

— Це не боляче, якщо не сіпатися, — збрехав він так само легко, як дихав. — Ми просто зробимо прокол у хребті. Там, де магія з’єднується з тілом. Один удар — і ти ніколи більше не відчуєш навіть подиху сили.

— Ні! — я спробувала втекти до вікна, але солдати перехопили мене миттєво.

Мене силою кинули на коліна, притиснувши грудьми до ліжка. Один воїн заламав мені руки за спину, інший важким коліном притиснув мої лопатки, змушуючи максимально вигнути хребет. Я борсалася, але з моїм нинішнім станом це було все одно що битися об скелю.

— Тримайте її міцно, — почула я голос цілителя-ката за спиною.

Я відчула холодні пальці, що намацували хребці в нижній частині спини. Потім — гострий холод металу.

— Я не зраджувала… — видихнула я в брудний солом’яник.

Різкий, блискавичний біль прошив усе тіло. Це не було схоже на поріз. Це було так, наче мені в самий мозок вбили розпечений цвях. Я відчула, як сталь розсуває тканини, як вона входить у спинний мозок, розриваючи ті невидимі нитки, що зв’язували мене з цим світом.

З горла вирвався звук, який важко було назвати криком. Це було тваринне виття. В очах потемніло, а ноги на мить зовсім перестали відчуватися.

— Готово, — спокійно сказав чоловік.

Мене відпустили. Я мішком сповзла на підлогу, хапаючи ротом повітря. Спина горіла, наче туди залили свинець. Але найстрашніше було інше: та крихітна, майже непомітна надія на те, що сила колись повернеться, зникла. Тепер там була просто глуха, мертва тиша.

Вони вийшли, навіть не озирнувшись.

Я лежала на холодній підлозі, відчуваючи, як по спині стікає крапля крові. Рагнар хотів, щоб я жила? Що ж, він отримав те, чого хотів. Тепер я була не просто вигнанкою. Я була карікою. Живим трупом, якому відрізали шлях до неба, залишивши тільки право повзати по цій землі.

Біль у спині пульсував у ритмі мого розбитого серця. Вони перемогли. Але десь глибоко всередині, під шарами болю і відчаю, почала проростати нова, зовсім не магічна лють. Чиста, людська ненависть. І вона була єдиним, що тепер гріло мою випалену душу.