5. Остання нитка

Після від’їзду Рагнара в келії стало порожньо й тихо. Він залишив по собі запах кедра, чисту сорочку на моїх плечах і відчуття повної безнадії. Я сиділа на ліжку, дивлячись на порожню тарілку, і відчувала себе ситою худобою, яку помили перед тим, як загнати у стійло назавжди.

Він хотів, щоб я жила й мучилася. Що ж, план працював ідеально.

Наступного ранку сонце ледь торкнулося вузького вікна, коли двері знову відчинилися. Цього разу це були не сестри й не Рагнар. У келію зайшли двоє солдатів у важких обладунках клану Чорної Скелі. На їхніх грудях виблискували срібні ікла — знак особистої варти Альфи.

Але увагу привертали не вони. А чоловік у довгому шкіряному фартуху, від якого тхнуло спиртом і залізом. У його руках була невелика скринька, але не з прикрасами. Там лежали інструменти — довгі, тонкі срібні голки та вигнутий ніж.

Я мимоволі втиснулася в стіну.

 — Що це? Рагнар наказав мене добити?

— Наказ Альфи та Ради, — сухо відповів один із солдатів. — Твоє перебування тут має бути безпечним. Ми маємо розірвати магічний вузол. Навічно.

— Ви з глузду з’їхали? — мій голос здригнувся. — Камінь Істини вже випалив мою магію! Я порожня! Там нічого розривати!

Чоловік у фартуху нарешті підняв очі. У них не було ненависті, лише професійна байдужість. 

— Магія — як корінь сосни, Айло. Навіть якщо дерево згоріло, корінь глибоко в землі може дати новий пагін через роки. Ми маємо перебити сам канал.

Він дістав довгу тонку голку з чорного срібла. Вона була завдовжки з мою долоню. 

— Це не боляче, якщо не сіпатися, — збрехав він так само легко, як дихав. — Ми просто зробимо прокол у хребті. Там, де магія з’єднується з тілом. Один удар — і ти ніколи більше не відчуєш навіть подиху сили.

— Ні! — я спробувала втекти до вікна, але солдати перехопили мене миттєво.

Мене силою кинули на коліна, притиснувши грудьми до ліжка. Один воїн заламав мені руки за спину, інший важким коліном притиснув мої лопатки, змушуючи максимально вигнути хребет. Я борсалася, але з моїм нинішнім станом це було все одно що битися об скелю.

— Тримайте її міцно, — почула я голос цілителя-ката за спиною.

Я відчула холодні пальці, що намацували хребці в нижній частині спини. Потім — гострий холод металу.

— Я не зраджувала… — видихнула я в брудний солом’яник.

Різкий, блискавичний біль прошив усе тіло. Це не було схоже на поріз. Це було так, наче мені в самий мозок вбили розпечений цвях. Я відчула, як сталь розсуває тканини, як вона входить у спинний мозок, розриваючи ті невидимі нитки, що зв’язували мене з цим світом.

З горла вирвався звук, який важко було назвати криком. Це було тваринне виття. В очах потемніло, а ноги на мить зовсім перестали відчуватися.

— Готово, — спокійно сказав чоловік.

Мене відпустили. Я мішком сповзла на підлогу, хапаючи ротом повітря. Спина горіла, наче туди залили свинець. Але найстрашніше було інше: та крихітна, майже непомітна надія на те, що сила колись повернеться, зникла. Тепер там була просто глуха, мертва тиша.

Вони вийшли, навіть не озирнувшись.

Я лежала на холодній підлозі, відчуваючи, як по спині стікає крапля крові. Рагнар хотів, щоб я жила? Що ж, він отримав те, чого хотів. Тепер я була не просто вигнанкою. Я була карікою. Живим трупом, якому відрізали шлях до неба, залишивши тільки право повзати по цій землі.

Біль у спині пульсував у ритмі мого розбитого серця. Вони перемогли. Але десь глибоко всередині, під шарами болю і відчаю, почала проростати нова, зовсім не магічна лють. Чиста, людська ненависть. І вона була єдиним, що тепер гріло мою випалену душу.

Ранок почався не зі світла, а з болю. Коли вдарив монастирський дзвін — важкий, мідний звук, що, здавалося, вдаряв прямо по оголених нервах, — я спробувала різко сісти. Спина відгукнулася таким гострим спалахом у районі попереку, що в очах попливли криваві плями. Я зціпила зуби, щоб не закричати.

Той прокол голкою… він залишив по собі не просто рану. Він залишив порожнечу. Раніше я відчувала світ як об'ємну картину, де кожен предмет мав свій магічний відгомін. Тепер я наче дивилася на чорно-біле фото через мутне скло. Світ став пласким. І дуже холодним.

Я повільно, сантиметр за сантиметром, спустила ноги на кам’яну підлогу. Сорочка, яку залишив Рагнар, була чистою, але вона здавалася чужою на моїй шкірі. Я вдягла грубу сіру сукню послушниці, яку мені кинули вчора ввечері, і вийшла з келії.

Коридори монастиря нагадували кишечник величезного кам’яного звіра. Вологі стіни, тьмяні смолоскипи й тиша, яку розрізав лише шурхіт десятків ніг. Жінки в сірому стікалися до трапезної.

Це була дивна зграя. Тут не було благочестивих черниць. Тут були ті, кого виштовхнули з кланів: вбивці, злодійки, божевільні та ті, хто, як і я, став незручним для Альфи. Вовчиці, яким обрізали ікла.

Трапезна була величезною залою з довгими грубими столами. Запахло кислою капустою та затхлим зерном. Я взяла свою миску з сірою кашею і сіла на край лави, намагаючись не привертати уваги. Але тиша навколо мене стала занадто гучною.

— Дивіться-но, — пролунав хрипкий голос праворуч. — Сама принцеса Срібного Озера вирішила поснідати з нами, покидьками.

Я повільно повернула голову. Навпроти мене сиділа жінка років тридцяти з рваною відмітиною на щоці — слід вовчого кігтя. Її очі дивилися з тією самою сумішшю огиди й цікавості, яку я бачила в гвардійця в тюрмі. Поруч з нею сиділа зовсім молоденька дівчина з порожнім поглядом і жінка з перебитими пальцями рук.

— Кажуть, Альфа Чорної Скелі особисто приїжджав вчора, — продовжувала жінка з рубцем, ігноруючи свою їжу. — Перевіряв, чи добре зачинені ворота? Чи, може, хотів подивитися, як його істинна пара дохне в кутку?

— Мене звати Айла, — сказала я, здивувавшись тому, наскільки твердо звучить мій голос. — І якщо ти хочеш щось сказати про Рагнара — кажи йому в обличчя. Тут його немає.