6. Сталь під шкірою

Сморід у нижніх ярусах був майже нестерпним — суміш гнилої капусти, мильної піни з пральні та чогось солодкувато-нудотного, що нагадувало розкладання. Холодна вода просочила мої чоботи вже через десять хвилин, і тепер ноги здавалися двома крижаними брилами. Кожен рух лопатою відгукувався в хребті спалахом болю — там, де срібна голка розірвала моє майбутнє.

Я працювала механічно, намагаючись не думати про те, ким я була ще тиждень тому. Принцеса клану Срібного Озера, наречена Альфи... Тепер я — прибиральниця бруду в підземеллі, де навіть щури виглядають здоровішими за мене.

Лопата наштовхнулася на щось тверде. Я подумала, що це черговий камінь, який випав із муру, і роздратовано штовхнула його ногою. Але звук був глухим, дерев'яним.

Я нахилилася, занурюючи руки в брудну рідину. Пальці намацали кути невеликої скриньки. Вона була обтягнута темною шкірою, яка дивом не згнила, і щільно закрита на мідну засувку.

Серце раптом дало потужний поштовх. У цьому місці, де все було під контролем, знайти щось приховане — це як знайти ковток повітря під водою. Я озирнулася. Наглядач пішов палити нагорі, а інші в’язні працювали в далекому кінці тунелю.

Я швидко витерла руки об поділ сукні й відкрила скриньку.

Всередині, у гніздах із потемнілого оксамиту, стояли скляні колби. Шість штук. Рідина в них була різною: від прозоро-блакитної до густої, як запечена кров. Поруч лежала книга в палітурці з тонкої, майже прозорої шкіри. На обкладинці не було назви, лише тиснення у формі ока, що плаче.

Я навмання відкрила сторінку. Текст був написаний дрібним, гострим почерком. «Відновлення зв’язків… Шляхи поза магією… Ціна крові».

Моє дихання перехопило. Це не була звичайна молитва Місяцю. Це було щось заборонене. Можливо, алхімія, а можливо — знання тих, хто так само, як і я, втратив усе і шукав шлях назад.

— Айло! Чого застрягла? — голос Марти пролунав здалеку, відлунюючи від склепінь.

Я миттєво захлопнула скриньку. Залишити її тут? Ні за що. Це єдина річ, яка належала мені в цьому пеклі, навіть якщо я її просто вкрала в підземелля.

Я розстебнула верхні ґудзики своєї грубої сукні. Скринька була невеликою, але важкою. Я запхнула її під тканину, притискаючи до грудей. Холодний метал і дерево обпекли шкіру, а гострі краї впилися в ребра. Тепер я виглядала трохи дивно, але під вільним фасоном сірої роби це можна було списати на сутулість або притиснуті руки.

Я знову взялася за лопату, коли Марта підійшла ближче.

— Ти зблідла ще більше, ніж зазвичай, — зауважила вона, підозріло мружачись. — Вода занадто холодна?

— Просто спина болить, — чесно відповіла я, відчуваючи, як скринька ковзає вниз. Я непомітно перехопила її ліктем через тканину. — Скоро закінчимо?

— Ще годину, і поведуть на вечірню молитву. Тримайся, принцесо. Якщо наглядач побачить, що ти халявиш — залишишся тут на ніч.

Ця година здалася мені вічністю. Кожен крок, кожен нахил був ризиком. Я відчувала себе злодійкою, яка несе найбільший скарб у світі. Але разом із страхом прийшло щось інше — азарт.

Коли нас нарешті повели назад у келії, я йшла останньою, притискаючи руку до живота, ніби мені стало зле. На щастя, після вчорашнього «лікування» ніхто не дивувався моїй слабкості.

Двері моєї келії нарешті зачинилися. Я не запалювала свічку. У темряві я витягла скриньку і запхнула її глибоко під солом’яний матрац, у саму середину, де сіно було найгустішим.

Мої руки тремтіли. Я сіла на ліжко і прислухалася до тиші.

Коли двері келії нарешті зачинилися, я не впала на ліжко, хоча кожна клітина тіла благала про це. Натомість я завмерла посеред кімнати, прислухаючись до власного дихання. Спина пульсувала тупим, виснажливим болем — там, де срібна голка перебила моє минуле.

Я відчувала себе побитим собакою, якого викинули на мороз. Але в моєму світі, у тому житті, яке я пам’ятала до аварії, я ніколи не була жертвою. Я була тією, хто пробиває стіни головою, якщо двері зачинені. І якщо Рагнар думав, що, забравши мою магію та дитину, він забрав мою волю — він дуже сильно помилився.

— Ти хочеш, щоб я зламалася? — прошепотіла я в порожнечу. — Не дочекаєшся.

Я подивилася на миску з вечірньою порцією їжі, яку мені принесли, поки я була на роботі. Сіра, холодна маса, що нагадувала клейстер. Від одного запаху шлунок звело відразою.

«Їж», — наказала я собі.

Я взяла ложку. Перший ковток ледь не вилетів назад. Горло стиснулося, наче протестуючи проти цього приниження. Але я згадала обличчя Марти та холодний погляд настоятельки. Вони чекають моєї смерті. Вони чекають, коли я стану черговою тінню в цих коридорах.

Я почала штовхати в себе цю кашу, ложка за ложкою. Я не відчувала смаку, я просто заправляла машину, якій завтра знову доведеться йти в підземелля. Кожен ковток був моєю маленькою перемогою над Рагнаром, над Гріммом, над цим клятим світом, який вирішив, що має право мене судити.

Коли миска спорожніла, я відчула, як по тілу розливається слабке тепло. Мало, але достатньо, щоб зробити наступний крок.

Я підійшла до таза з водою. Вона була крижаною — у монастирі ніхто не грів воду для грішників. На поверхні навіть плавали дрібні крижинки. Я подивилася на свої руки, вкриті смердючим мулом зі стоків, на поділ сукні, що заскоруз від бруду.

Мені хотілося просто загорнутися в ковдру і забутися сном. Але бруд на шкірі відчувався як тавро.

Я скинула робу. Холодне повітря келії кусало за плечі, але я не здригнулася. Взявши грубий шматок мила, що пахло лугом, я почала змивати з себе підземелля.

Вода обпікала. Коли я торкнулася пов’язки на спині, пальці здригнулися від болю, але я зціпила зуби так, що почула скрегіт. Я мила себе люто, майже до крові, наче разом із брудом намагалася змити з себе жалість до себе, страх і запах чужої зради.

Я не Айла — та слабка дівчинка, яка дозволила себе залякати. Я — та, хто вижила там, де шансів не було.