14 Звір

— Розв'яжи мене, — кидає він мені в спину. Голос звучить як наказ, але в ньому чутно хрипку ноту примусу, майже прохання.

Я зупиняюся біля самих дверей. Рука на клямці здригається, але не від страху. Я повільно обертаюся. Він дивиться на мене, напружившись усім тілом, так що шкіряні паси врізаються в його плоть, залишаючи багряні сліди.

— Ти ще не готовий, — кажу я холодно. — Твій організм спалив забагато ресурсу. Якщо ти встанеш, шви розійдуться.

— Розв'яжи. Цю. Кляту. Шкіру. Айло, — він виціджує слова крізь зуби. — Я Альфа. Я не буду лежати тут зв’язаним, як жертовне ягня.

Я вагаюся лише мить. Щось у його очах — не вовча лють, а справжня чоловіча гордість, яку так жорстоко принизили, — змушує мене підійти назад до столу. Я витягаю різець і одним точним рухом перерізаю вузли.

Паси розлітаються. Рагнар одразу сідає, хапаючись за край столу. Його обличчя зблідло, на лобі виступила велика роса поту, а бинти на грудях моментально намокли від сукровиці. Але він не стогне. Він перехоплює мою талію, притягуючи мене до себе, поки я не опиняюся затиснутою між його міцними стегнами.

Це різкий, провокативний рух. Він дихає мені прямо в губи, обдаючи запахом заліза та звіра. Його очі звужуються, він повільно веде вільною рукою по моєму стегну вгору, навмисно зачіпаючи край роби. Це відверта провокація, спроба повернути контроль, використавши ту саму владу істинності, яка завжди змушувала мене тремтіти.

— Отже, ти кажеш, що тієї дівчинки більше немає? — шепоче він, торкаючись губами моєї щоки. Його рука зупиняється на моїй талії, стискаючи її до болю. — А як щодо цього? Твоє тіло все ще пам'ятає мене, Айло. Воно пам'ятає, як відгукуватися на мій поклик.

Я дивлюся прямо в його золоті зіниці. Я відчуваю його тепло, бачу кожну вію, відчуваю силу його рук. Це красиво. Це еротично. Але всередині мене — тиша. Та сама патина, про яку я думала раніше, стала непробивною бронею. Я не відштовхую його, не панікую. Я просто дивлюся на нього, як на цікавий, але безпечний експонат у музеї.

— Тобі боляче, Рагнаре, — кажу я абсолютно рівним голосом, ігноруючи його руку. — Твій пульс занадто швидкий. Ти намагаєшся довести собі, що все ще володієш мною, замість того, щоб берегти серце.

Він завмирає. Його вовк усередині буквально вибухає люттю від моєї байдужості. Я відчуваю це фізично — повітря навколо нього починає вібрувати від дикої, нестримної енергії. Його розчарування і злість настільки сильні, що вони б’ють по моєму срібному блоку в хребті.

І раптом стається те, чого ніколи не було раніше.

У відповідь на його тиск, десь із найтемніших глибин моєї свідомості, з-під завалів «Тіні», піднімається вона. Моя вовчиця.

Вона не була пробуджена. Вона вважалася мертвою або відсутньою. Але зараз вона відкриває очі. Вона не скиглить від кохання до Альфи. Вона шкіриться. Це не та ніжна істота, якою мала бути вовчиця знатної дівчини. Вона холодна, кістлява і неймовірно сильна у своєму голоді.

Рагнар різко відсмикує руку, ніби опікся. Його зіниці розширюються на все око, затоплюючи золото чорнотою.

— Що це... — хрипить він, відсуваючись. — Що це в біса таке?!

Він відчув її. Відчув не істинну пару, яка готова підкоритися, а хижака, який щойно прокинувся і оцінює його як потенційну загрозу. Моя вовчиця не подає звуку, вона просто стоїть у моїй голові, дивлячись на нього через мої очі.

— Ти хотів знати, хто я тепер, — я випрямляюся, відчуваючи дивну легкість у всьому тілі. — Здається, твій вовк щойно отримав відповідь.

Рагнар психує. Він змітає зі столу залишки амулетів та миски з водою одним ударом, ігноруючи біль у розірваних грудях. Гуркіт заліза по каменю розноситься по всій трапезній.

— Це неможливо! — гаркає він, намагаючись встати, але знову падає на стіл, задихаючись. — Ти була порожньою! У тебе не було звіра!