9 Облога

Ранок почався не з дзвонів до молитви, а з нудотного присмаку міді на язиці. Повітря стало важким, електризованим, наче перед грозою, яка ніяк не могла розрядитися. Я вийшла на галерею архіву і завмерла: небо на півночі більше не було блакитним. Його затягнуло рваними пластами фіолетового диму, що повз по верхівках сосен, наче отруйний туман.

— Альтійці, — прохрипів хтось поруч.

Я обернулася. Це був один із поранених воїнів гарнізону, якого витягли на повітря. Він притискав закривавлену ганчірку до боку, а його вовчі зіниці то звужувалися, то розширювалися від болю.

— Магістри Порожнечі прийшли за «паливом», — виплюнув він разом із кров’ю. — Їм начхати на наші землі. Їм потрібні ми. Наша кров, Айло. Вони виціджують вовків до останньої краплі, щоб годувати свої кляті ритуали.

Знизу, з боку селища, долинав набат — безнадійний, захлинаючийся звук, який раптом обірвався високим людським криком. А потім прийшов запах: горіле м’ясо та озон.

Ворота монастиря розчинилися з таким гуркотом, що з даху посипалася черепиця. У двір влетів загін — вершники на запінених конях, у посічених обладунках. Попереду скакав чоловік, чию присутність я відчула ще до того, як побачила обличчя. Бйорн. Молодший кузен Рагнара. Втілення тієї самої некерованої люті, яку в клані Чорної Скелі намагалися тримати на ланцюгу.

Він не зліз із коня — він буквально звалився з нього, важко приземлившись на чоботи. Його обладунок був заляпаний чорною рідиною, що диміла, роз’їдаючи метал. Магія Порожнечі.

— Настоятелько! — заревів він, перекриваючи шум паніки. — Виводь усіх, хто ще може тримати пінцет чи молоток!

Матір Ола вийшла йому назустріч, її обличчя було білішим за її намітку. — Бйорне, це святе місце, тут жінки, в’язні...

— Тепер це не монастир, це довбана кузня! — Бйорн схопив її за плечі, і я побачила, як його пальці з кігтями прорвали тканину її ряси. — Альтійці випустили «тіньових гончаків». Вони за три милі звідси. Наші щити сиплються як скло. Якщо ми не наклепаємо амулетів відлуння до заходу сонця — вночі тут будуть тільки трупи й порожні оболонки.

Він обернувся, і його дикий, звірячий погляд зупинився на мені. Він знав мене. Знав як зрадницю, як жінку свого кузена, як ту, кого Рагнар прирік на повільне гниття.

— Ти! — він тицьнув у мій бік закривавленим пальцем. — Я чув, ти тепер у нас «майстер по замках».

Я спустилася вниз, відчуваючи, як тремтять коліна, але тримаючи спину рівно. Бйорн підійшов упритул, обдавши мене запахом поту, заліза та смерті.

— Слухай сюди, принцесо, — просичав він мені в обличчя. — Мені начхати на твої гріхи перед Рагнаром. Мені начхати, що ти порожня. Зараз ти йдеш у майстерню. Ви будете збирати артефакти. Будете вливати в них усе, що у вас залишилося — піт, сльози, останню краплю волі. Якщо амулет не спрацює в бою — я повернуся і особисто вирву тобі хребет, щоб перевірити, чи не залишилося там магії. Зрозуміла?

— Я зрозуміла, Бйорне, — відповіла я тихо, дивлячись на чорну кров на його броні. — Тільки не розраховуй на молитви. Від Магістрів Порожнечі молитви не рятують. Лише точне калібрування.

Він оскалив ікла у подобі посмішки. — Точно. За роботу. Швидко!

Через годину колишня трапезна перетворилася на цех. На столах лежали розібрані «Відлуння» — грубі металеві диски з гніздами для синіх кристалів. Повітря стало сухим і гарячим. Жінки навколо мене плакали, обпікаючи пальці об іскри некерованої енергії.

Майстерня нагадувала розтривожений вулик. Трапезні столи зсунули в довгі ряди, заваливши їх мідним дротом, оправками та ящиками з накопичувальними кристалами. Бйорн не дав нам часу на підготовку — він просто вказав на купи брухту й наказав «робити щось робоче».

Я сиділа над першим «Відлунням». Це був важкий диск із низькоякісного заліза, в центрі якого зяяла порожнеча для енергетичного ядра. Моє завдання було ювелірним: прокласти магічні канали від гнізда до країв, щоб амулет міг вловити вібрацію ворожих заклять і дати сигнал воїнам.

Пальці німіли. Мідний дріт був жорстким, він різав шкіру, а кристали, що лежали поруч, постійно «фонили», викликаючи нападами нудоту.

— Айло, цей не закривається! — Марта штовхнула в мій бік черговий артефакт. Її обличчя було заляпане машинним маслом та сажею. — Пружина не тримає магічний потік, він іскрить.

Я взяла інструмент і придивилася до механізму. Проблема була не в пружині. Вузол, який мав розподіляти енергію, був розташований занадто близько до ізолюючої пластини. У книзі Сестри Агати це називалося «духовною пробкою», але я бачила в цьому звичайне коротке замикання.

— Дай сюди, — я обережно підчепила тонкий срібний волосок всередині диска.

Мої руки діяли майже автономно. Я не використовувала магію — її в мене не було. Я використовувала логіку. Згадуючи схеми з таємної книги про будову каналів, я почала змінювати кут нахилу провідників. Я не робила амулет «своїм» або «зброєю». Я просто робила його кращим. Стабільнішим. Так, щоб він не вибухнув у руках вовка, коли той вийде за мури.

Бйорн пройшовся рядами, його важкі кроки змушували інструменти на столах підстрибувати. Він зупинився за моєю спиною. Я відчула запах диму та звіра.

— Чому вони працюють у тебе, а у Брунгільди — димлять? — гаркнув він, дивлячись на готову стопку амулетів на моєму краю столу.

Я не підвела голови, продовжуючи закручувати мідну нитку навколо кристала. — Тому що Брунгільда намагається заштовхати магію силою. А я даю їй шлях. Кристали реагують на тиск. Якщо перетиснути — вони тріснуть.

Бйорн узяв один з моїх амулетів. Його величезні пальці обережно торкнулися металу. Диск тихо загудів, налаштовуючись на його вовчу природу. Звук був чистим, рівним.

— Продовжуй, — сухо кинув він. — Нам потрібно ще дві сотні таких до світанку. Чорнокнижники вже почали зводити облогові вежі в низині.

Він пішов далі, а я відчула, як по спині стікає холодний піт. Кожен рух відгукувався пульсацією в місці проколу в хребті. Блок нікуди не подівся, він тиснув, обмежував, але тут, серед магічного заліза, я раптом помітила дивну річ.