15 Вовча пастка

Рагнар робить крок до центру трапезної, не знімаючи руки з моєї потилиці. Його пальці гарячі, вони майже обпікають шкіру. Він витягає кинджал — той самий, яким я вночі сікла його плоть, — і різко проводить лезом по своїй долоні. Потім, перш ніж я встигаю відсахнутися, він хапає мою праву руку і робить такий самий надріз на моїй долоні.

— Дивись, Айло, — хрипить він.

Він з силою притискає свою рану до моєї. Наша кров змішується, стаючи густою і темною. Рагнар піднімає наші зчеплені руки вгору, і я бачу, як навколо зап'ясть починає закручуватися тьмяне сріблясте марево. Повітря в залі густішає, стає важким, ніби нас накрили величезним дзвоном.

— Перед лицем Місячної Матері, перед духами предків і кров’ю клану, — голос Рагнара гримить, відбиваючись від склепінь. — Я, Рагнар, Альфа Чорної Скелі, даю клятву захисту. Твоє життя — моє життя. Твій біль — мій біль. Де б ти не була, я почую твій подих. Куди б ти не пішла, я знайду тебе. Якщо хтось торкнеться тебе — він торкнеться мене. Якщо ти помреш — я піду за тобою в порожнечу.

Я відчуваю, як у місці порізу починає нестерпно пекти. Це не просто слова. Сріблясті нитки впиваються в мою шкіру, проростаючи крізь м'язи прямо до кісток. Це клятва-прокляття, найдавніша і найстрашніша магія вовків. Вона нерозривна. Тепер він завжди знатиме, де я. Він відчуватиме мій страх, мій голод, мою втому. Він зобов'язаний захищати мене ціною свого життя, але цей захист — найміцніша клітка, яку тільки можна уявити.

Це гірше за шлюб. Від чоловіка можна втекти, від обов'язку можна відмовитися. Від крові, що тепер тече в мені з домішкою його суті, сховатися неможливо.

Рагнар розтискає руки. На наших долонях не залишається навіть шраму — лише ледь помітний білий слід у формі петлі. Він важко дихає, дивлячись на мене з тріумфом, у якому світиться ледь приховане божевілля.

— Тепер спробуй піти, — шепоче він, нахиляючись так близько, що я бачу відблиск сталі в його очах. — Спробуй приховати свого звіра або свого коханця. Я відчую кожну твою думку про них.

Воїни навколо опускаються на одне коліно. Вони знають, що щойно відбулося. Для них я тепер недоторканна, але для себе я — мішень, на якій Рагнар поставив своє особисте тавро.

Я дивлюся на свою чисту долоню. Біль усередині вщухає, лишаючи по собі відчуття стороннього тіла в моєму власному розумі. Я відчуваю його присутність десь на периферії свідомості — важку, владну, неминучу. Моя вовчиця всередині знову оскалює зуби, відчувши цей ланцюг, але вона мовчить.

Рагнар киває Бйорну, і той підходить, щоб вивести мене з трапезної. Тепер я не йду в камеру. Мене ведуть у найкращі покої монастиря, які Рагнар уже встиг оголосити своїми. Я йду коридором, відчуваючи кожним нервом, як він дивиться мені в спину, і цей погляд тепер буде зі мною завжди, навіть якщо між нами будуть тисячі миль і кам’яні стіни.

Через кілька годин я сиджу біля вікна у своїх нових покоях. Сонце вже піднялося високо, освітлюючи понівечений двір монастиря. Я відчуваю Рагнара ще до того, як чую його кроки — клятва пульсує в моїй крові глухим, ритмічним теплом, підказуючи, що він близько.

Він входить повільно, все ще блідий, але в його рухах уже прокидається звична хижа грація. Він зупиняється біля столу, розглядаючи мої руки, ніби шукає на них сліди вчорашньої крові.

— Ти виглядаєш краще, Айло, — каже він, і я чую, як його голос відлунює десь у мене під ребрами.

— Ти теж, — відповідаю я, не повертаючи голови. — Твої шви тримаються.

— Ти ненавидиш мене за цей ланцюг, — це не питання, а констатація. — Я відчуваю твою огиду через зв'язок. Вона холодна, як лід на озері.

Я нарешті повертаюся до нього. — Ти позбавив мене останнього права — права бути самою собою у власній голові.

Рагнар робить крок вперед, і я бачу в його очах щось, що на мить здається схожим на щирість. — Ти не розумієш, що тут відбувається, Айло. Мої воїни бачили, як ти порпалася в моїх нутрощах. Вони бачили твій погляд. Для них ти тепер відьма, яка вкрала життя в смерті. Тебе ненавидять. Ті, хто раніше просто зневажав тебе, тепер бояться. А страх серед вовків швидко перетворюється на бажання знищити загрозу.

Він нахиляється до мене, заповнюючи собою весь простір. — Клятва — це єдиний спосіб втримати їхні ікла від твого горла. Тепер вони знають: якщо ти помреш, я помру теж. Жоден з них не ризикне вбити свого Альфу. Я дав тобі не просто покровительство, я зробив тебе недоторканною частиною себе.

— Ціна занадто висока, Рагнаре, — кидаю я, підводячись. — Я йду до лазарету. Там є ті, кому справді потрібна допомога, а не твої виправдання.

У лазареті пахне полином та кислим вином. Я проходжу між рядами поранених, перевіряючи пов’язки та чистоту ран. Мені потрібно щось робити, щоб не чути постійної присутності Рагнара в моїй голові.

Сестра Марфа, стара цілителька, сидить у кутку, перебираючи сушені трави. Її пальці все ще тремтять після виснажливої облоги. Вона спостерігає за тим, як я обережно торкаюся плеча пораненого бійця, відчуваючи енергетичні затори під шкірою.

— Ти бачиш їх, так? — тихо питає вона, коли я підходжу ближче.

— Бачу що? — я намагаюся вдати, що не розумію.

— Жили. Магічні потоки, які ти зшивала вночі. Це дар, Айло. Рідкісний дар «бачення суті». Але він зараз як свічка на вітрі. Твій новий хист не зможе увійти в повну силу, поки твоя вовчиця така слабка.

Я завмираю, згадуючи ту холодну, кістляву істоту, що прокинулася в мені. — Вона не слабка. Вона... інша.

— Вона не трансформована, — Марфа хитає головою. — Ти лікуєш лише руками й логікою. Щоб магічити як слід, щоб твій дар став справжньою зброєю чи спасінням, твоя звірина іпостась має вийти назовні. Поки ти не пройдеш через першу трансформацію, ти лише наполовину цілителька. Тобі треба розбудити її, Айло. Змусити її змінити твоє тіло. Треба сильний вовк... Знайди його швидше. 

Десь глибоко всередині мене, у найтемнішому куточку моєї свідомості, моя вовчиця раптом вишкірює зуби. Я відчуваю її протест — він гарячий і дикий. Вона не хоче трансформації. Вона не хоче ставати частиною цього світу перевертнів, не хоче підкорятися циклам місяця чи законам зграї.