15 Вовча пастка

Рагнар робить крок до центру трапезної, не знімаючи руки з моєї потилиці. Його пальці гарячі, вони майже обпікають шкіру. Він витягає кинджал — той самий, яким я вночі сікла його плоть, — і різко проводить лезом по своїй долоні. Потім, перш ніж я встигаю відсахнутися, він хапає мою праву руку і робить такий самий надріз на моїй долоні.

— Дивись, Айло, — хрипить він.

Він з силою притискає свою рану до моєї. Наша кров змішується, стаючи густою і темною. Рагнар піднімає наші зчеплені руки вгору, і я бачу, як навколо зап'ясть починає закручуватися тьмяне сріблясте марево. Повітря в залі густішає, стає важким, ніби нас накрили величезним дзвоном.

— Перед лицем Місячної Матері, перед духами предків і кров’ю клану, — голос Рагнара гримить, відбиваючись від склепінь. — Я, Рагнар, Альфа Чорної Скелі, даю клятву захисту. Твоє життя — моє життя. Твій біль — мій біль. Де б ти не була, я почую твій подих. Куди б ти не пішла, я знайду тебе. Якщо хтось торкнеться тебе — він торкнеться мене. Якщо ти помреш — я піду за тобою в порожнечу.

Я відчуваю, як у місці порізу починає нестерпно пекти. Це не просто слова. Сріблясті нитки впиваються в мою шкіру, проростаючи крізь м'язи прямо до кісток. Це клятва-прокляття, найдавніша і найстрашніша магія вовків. Вона нерозривна. Тепер він завжди знатиме, де я. Він відчуватиме мій страх, мій голод, мою втому. Він зобов'язаний захищати мене ціною свого життя, але цей захист — найміцніша клітка, яку тільки можна уявити.

Це гірше за шлюб. Від чоловіка можна втекти, від обов'язку можна відмовитися. Від крові, що тепер тече в мені з домішкою його суті, сховатися неможливо.

Рагнар розтискає руки. На наших долонях не залишається навіть шраму — лише ледь помітний білий слід у формі петлі. Він важко дихає, дивлячись на мене з тріумфом, у якому світиться ледь приховане божевілля.

— Тепер спробуй піти, — шепоче він, нахиляючись так близько, що я бачу відблиск сталі в його очах. — Спробуй приховати свого звіра або свого коханця. Я відчую кожну твою думку про них.

Воїни навколо опускаються на одне коліно. Вони знають, що щойно відбулося. Для них я тепер недоторканна, але для себе я — мішень, на якій Рагнар поставив своє особисте тавро.

Я дивлюся на свою чисту долоню. Біль усередині вщухає, лишаючи по собі відчуття стороннього тіла в моєму власному розумі. Я відчуваю його присутність десь на периферії свідомості — важку, владну, неминучу. Моя вовчиця всередині знову оскалює зуби, відчувши цей ланцюг, але вона мовчить.

Рагнар киває Бйорну, і той підходить, щоб вивести мене з трапезної. Тепер я не йду в камеру. Мене ведуть у найкращі покої монастиря, які Рагнар уже встиг оголосити своїми. Я йду коридором, відчуваючи кожним нервом, як він дивиться мені в спину, і цей погляд тепер буде зі мною завжди, навіть якщо між нами будуть тисячі миль і кам’яні стіни.