16 Пробудження Тіні

Вечір спадає на монастир важкою оксамитовою завісою. У кімнаті Рагнара, яка тепер стала моєю кліткою, пахне кедровим деревом і гарячим воском. Я стою біля каміна, дивлячись на язики полум’я, коли двері відчиняються. Клятва в моїх венах миттєво відгукується вібрацією — він тут.

Рагнар не зупиняється біля порога. Він підходить впритул, зупиняючись так близько, що я відчуваю жар від його тіла. Він уже без сорочки, груди перебинтовані, але погляд — хижий, небезпечний.

— Ти уникала мене весь день, — його голос низький, вібруючий. — Але клятва не дає тобі сховатися. Я відчуваю твій неспокій, Айло. Ти хочеш вирватися, але твій звір... він скребеться десь глибоко.

Він повільно простягає руку і заправляє пасмо мого волосся за вухо. Його пальці затримуються на моїй шиї, там, де пульсує жилка. Дотик обпікає. Це та сама провокація, якою він намагається виманити мою вовчицю, змусити мене втратити контроль і обернутися.

— Покажи її мені, — шепоче він, схиляючись до мого плеча. Його губи торкаються моєї шкіри, і я відчуваю, як його вовк усередині Рагнара виє від жаги. — Відпусти її. Перестань бути холодною лялькою. Ти ж хочеш цього... відчути мою силу, відгукнутися на неї.

Я заплющую очі. Його запах, його тепло, його сила — усе це колись було моїм всесвітом. Тіло, пам’ятаючи старі реакції, починає зраджувати: дихання збивається, а внизу живота з’являється знайоме тягуче відчуття. Це так просто — піддатися, вчепитися в його плечі, розчинитися в цьому бажанні.

Але в голові раптом спалахує картинка: я у багнюці, під дощем, і його холодний голос, що віддає наказ відправити мене в монастир.

Я повільно відкриваю очі й дивлюся на нього. Не з ненавистю, а з тією гіркою ясністю, яка буває лише тоді, коли кохання вмирає. Я не відштовхую його руку. Я просто стою, дозволяючи йому робити те, що він хоче, але залишаюся абсолютно нерухомою.

— Ти шукаєш у мені вовчицю, Рагнаре? — мій голос звучить тихо і рівно, без жодного натяку на пристрасть. — Ти хочеш, щоб вона підкорилася твоєму Альфі, щоб ми знову стали «істинними» в екстазі трансформації?

Я кладу свою руку поверх його ладоні на моїй шиї. Мої пальці холодні.

— Але я не звір. Я жінка, яку ти колись мав. Жінка, яка кохала тебе так, що готова була померти за один твій погляд. І ти цю жінку знищив. Своїми руками. Своїми наказами. Своєю байдужістю.

Рагнар завмирає. Його губи зупиняються за міліметр від моєї шиї.

— Ти можеш роздягнути мене, можеш взяти мене силою цієї клятви, якщо захочеш, — продовжую я, дивлячись йому прямо в золоті зіниці. — Але ти ніколи більше не відчуєш того тепла, яке я давала тобі раніше. Бо ти більше не мій чоловік. Ти просто мій Альфа. Мій конвоїр. І мій пацієнт.

Його обличчя перекошується. Він чекав опору, люті, магічного сплеску — чого завгодно, тільки не цього втомленого розчарування. Його вовк усередині біснується, він хоче домінувати, але натрапляє на порожнечу.

Рагнар різко відстороняється, ніби я вдарила його. Його груди важко здіймаються, бинти знову трохи промокають кров’ю.

— Ти думаєш, що зможеш так жити? — він майже рикає, і в цьому звуці більше болю, ніж злості. — Холодною, відстороненою? Клятва з’їсть тебе заживо, якщо ти не пустиш мене всередину!

— Краще згоріти від клятви, ніж знову дозволити тобі розірвати моє серце, — відповідаю я, відвертаючись до вікна.

Рагнар не йде. Замість того, щоб відступити перед моїми словами, він робить різкий випад, втискаючи мене спиною в кам’яну стіну поруч із каміном. Його руки впираються в камінь по обидва боки від моєї голови, замикаючи мене в пастці.

— Думаєш, я дозволю тобі просто так згаснути? — його голос став небезпечно тихим, майже тваринним. — Ти кажеш, що я знищив ту жінку? Добре. Тоді я змушу народитися нову.

Він нахиляється і впивається в мої губи поцілунком, який більше схожий на напад. Це не ніжність і не благання — це виклик. Його язик вимагає підкорення, його зуби ледь помітно прикушують мою нижню губу, змушуючи відчути смак власної крові й солі.

Моє тіло зраджує мене миттєво. Замість того, щоб відштовхнути його, мої руки самі піднімаються, вчепившись у його гарячі плечі. Я ненавиджу себе за це, але клятва в моїх венах починає співати в унісон із його пульсом. Це не те кохання, що було раніше — це чиста, первісна лють, переплавлена в жагу.

Я відчуваю, як у моїй голові вовчиця раптом стає на диби. Вона більше не спостерігає. Вона кидається вперед.

Мої нігті впиваються в його спину, роздираючи шкіру біля лопаток. Я відповідаю на його поцілунок з такою ж жорстокістю, з якою він почав його. Це боротьба двох хижаків, де кожне зітхання — це удар, а кожен дотик — спроба зламати іншого.

Рагнар гарчить мені в губи, відчувши мою реакцію. Його рука з’їжджає вниз, грубо задираючи край роби, і стискає моє стегно так, що завтра там обов’язково будуть синці.

— Ось вона... — хрипить він, відриваючись від моїх губ лише на міліметр. Його очі — суцільне золото, в якому немає нічого людського. — Твоя сука прокинулася. Вона хоче мене так само сильно, як я хочу її розірвати.

Він підхоплює мене під стегна, змушуючи обхопити його ногами, і притискає до стіни ще сильніше. Його бинти на грудях остаточно намокають — я відчуваю цю гарячу вологу між нами, але зараз мені байдуже. Я бачу магічні потоки в його тілі, вони пульсують багряним, і моя власна Тінь починає вібрувати в ритмі його серця.

Ми обидва на межі. Його дихання обпікає мою шию, моє власне — збивається на хрипкий стогін, який я намагаюся проковтнути. Це пристрасть, народжена з попелу й розчарування, отруйна і неминуча.

— Кажеш, я більше не твій чоловік? — він штовхає мене стегнами, змушуючи мене вигнутися в його руках. — Можливо. Але я той, хто змусить тебе кричати від цієї трансформації.

Він веде губами по моєму горлу до самого вуха, і я відчуваю, як мої зуби мимоволі загострюються. Світ навколо починає розмиватися, залишаючи лише цей небезпечний жар, запах крові й передчуття повної, нищівної капітуляції обох.