4 Тінь у дверях

Дні тут схожі на зациклену стрічку старого фільму. Сірий світанок, холодна вода для вмивання, багатогодинні молитви Місяцю, від яких німіють коліна, і пісна каша, що на смак нагадує тирсу.

Я гасну. Я відчуваю це фізично, як свічка на протязі. Моє нове тіло, позбавлене магії та підтримки клану, просто відмовляється жити. Але найгірше — це «істинність». Тепер я знаю, чому вовки рідко переживають втрату пари. Це як мати відкриту рану в грудях, яка ніколи не гоїться. Кожен вдих — це нагадування про те, що десь там є Рагнар, і він не зі мною.

Я майже не встаю з ліжка. Стіни келії стискаються, стеля стає нижчою. У мене почалася лихоманка — мабуть, організм просто вирішив поставити крапку в цій невдалій пригоді.

Сон і реальність переплуталися в один липкий вузол. Мені ввижаються гальма машини, біле світло Каменя, кривава шаль... і його очі.

Лихоманка — це дивна річ. Вона перетворює стіни на дим, а спогади — на монстрів. Я вже не знаю, де я: у розбитій машині на трасі чи в цій кам'яній труні під назвою монастир. Повітря стало густим, як кисіль, його доводиться заштовхувати в легені силою.

Я чекаю на фінал. Просто хочу, щоб темрява нарешті стала суцільною.

Раптом важкий гуркіт засова розрізає тишу. Холодне повітря з коридору вривається в келію, приносячи з собою запах снігу, коней і… його.

Кедр і дика м’ята. Навіть із вигорілою магією моє тіло реагує на цей запах, як на удар струмом. Пальці мимоволі стискають ковдру.

— Все ще намагаєшся втекти, Айло? Навіть у смерть? — голос Рагнара звучить над головою, як вирок. У ньому немає ні краплі ніжності. Тільки звична крижана лють і якась дика, звірина напруга.

Я змушую себе розплющити одне око. Він стоїть біля ліжка, затягнутий у чорну шкіру, величезний і чужий. Він не прийшов рятувати. Він прийшов перевірити звіт про те, що я «згасаю».

— Тобі… не доповіли? — мій голос більше схожий на хрип. — Виконання… затримується. Я все ще дихаю. Вибач, що змушую чекати.

Рагнар нахиляється нижче. Його очі спалахують золотом у напівтемряві. Він хапає мене за підборіддя, змушуючи дивитися на нього. Пальці впиваються в шкіру, наче він хоче переконатися, що я ще з м'яса та кісток, а не привид.

— Навіщо ці ігри? — цідить він крізь зуби. — Думаєш, якщо ти помреш тут, я забуду про те, що ти зробила? Що твій батько зможе виправдати тебе після всього? Ти навіть піти не можеш гідно.

Я дивлюся на нього крізь пелену сліз і лихоманки. Мені хочеться розсміятися йому в обличчя, але виходить лише сухий кашель.

Рагнар нахиляється нижче. Він хапає мене за підборіддя, грубо розвертаючи моє обличчя до світла смолоскипа. Його пальці крижані.

— Твій батько оббиває пороги ради, вимагаючи твого повернення, — цідить він крізь зуби. — Каже, що ти не винна, бо Камінь тебе не вбив. Але подивися на себе. Ти вигоріла. Ти порожня. Ти — доказ того, що ти обманула магію, і вона забрала твою ціну.

Я дивлюся на нього, і в моїй душі не залишається навіть гніву. Тільки безкінечна втома.

— Ти приїхав… лише за цим? — шепочу я. — Щоб ще раз сказати, як ти мене… ненавидиш?

— Я приїхав побачити, що сталося з тією, хто спала в моєму ліжку і водночас креслила плани нападу на моїх воїнів, — його хватка на моєму обличчі стає ще сильнішою. — Ти думала, що монастир — це найгірше? Найгірше те, що навіть помираючи, ти залишаєшся для мене тією, хто знищив усе, у що я вірив.

Я заплющую очі, відчуваючи, як по щоці котиться сльоза — єдина, на яку вистачило сил.

— Тоді йди, Рагнаре. Не заважай мені… завершувати справу.

Він не відпускає мене одразу. Я відчуваю його важке дихання, його вовчу напругу. Він стоїть над моїм ліжком, як кат, який чекає на знак, але в його погляді, крім люті, є щось дике, щось, що він сам не може контролювати. Але це не любов. Це просто власність, яку він не хоче відпускати навіть у пекло.