11 Третій день

Перша атака накочується на мури разом із густим, задушливим туманом. Це не просто пара, це Порожнеча, яка виїдає очі й роз’їдає легені. З вежі я бачу, як на схилах з’являються тіні — високі, неприродно худі постаті в чорних плащах. Магістри. Вони не йдуть у бій самі; вони женуть попереду «тіньових гончаків» — кістлявих потвор, зітканих із мороку та іклів.

— Амулети! Зараз! — кричу я, зірвавши голос.

На стінах спалахує синє світло. Мої «Відлуння» працюють. Коли гончаки стрибають на камінь, артефакти викидають розряди стабільного ефіру, розриваючи тіні на шматки. Вовки Бйорна б’ються з люттю приречених. Гуркіт, виття та тріск магічних щитів зливаються в один суцільний пекельний звук.

Третій день. Монастир нагадує обгризену кістку. Зовнішній мур пробито в трьох місцях. Повітря пахне не просто смертю, а чимось кислим і чужим. Бйорн поранений, він відступає до внутрішнього двору, вовтузячись у калюжах власної крові.

— В архів! Усі в архів! — я штовхаю жінок у спини, заманюючи їх до самого серця вежі.

Ми зачиняємо масивні дубові двері, забиваємо їх засувами й підпираємо важкими стелажами з літописами. Тут, у закритому просторі, пахне сухим папером і жахом. Півсотні жінок — черниці, пралі, в’язні — збилися в купу. Хтось молиться, хтось просто хрипко дихає, затиснувши рот руками.

— Айло, вони вже тут... я відчуваю їх, — Марта хапає мене за край роби. Її обличчя сіре від пилу.

Я відчуваю це теж. Не магією, а шкірою. Повітря в архіві раптом стає крижаним. Срібний блок у моєму хребті починає вібрувати, відгукуючись на наближення темних магістрів.

Удари в двері не схожі на звичайні. Це не таран. Це пульсація. Один удар — і дерево тріскається. Другий — і залізні засуви починають плавитися, стікаючи на підлогу розпеченими сльозами.

Двері розлітаються вщент.

У проломі з’являється він. Магістр Порожнечі. Його обличчя приховане маскою з білої кістки, а пальці, довгі й тонкі, світяться фіолетовим полум’ям. Він не дивиться на інших. Його порожні очниці спрямовані прямо на мене.

— Потраплянка... — шепоче він, і цей звук роздирає мої барабанні перетинки. — Чиста Тінь у порожній судині. Яке марнотратство.

Я міцно стискаю в руці важкий металевий різець — мою єдину зброю. Жінки навколо кричать, розбігаючись по кутках. Магістр піднімає руку. Я бачу, як навколо його пальців збирається згусток темряви, готовий випалити мій розум. Я заплющую очі, притискаючи спину до стелажа. Це кінець. Три дні брехні й боротьби закінчуються тут.

ГУРКІТ.

Дах архіву не просто тріщить — він вибухає. Величезне тіло падає зверху, проламуючи кам'яні склепіння. Це не людина. Це звір. Величезний чорний вовк, чия шерсть лисніє від крові, а очі горять первісним золотом.

Рагнар.

Він врізається в Магістра ще до того, як той встигає випустити закляття. Хрускіт кісток і крик мага зливаються в один звук. Рагнар б’ється як скажений. У його рухах немає грації — лише чиста, концентрована руйнація. Він рве ворогів зубами, відкидає їхні тіла, наче паперові ляльки, ігноруючи фіолетові спалахи магії, що обпікають його боки.

Він пробивається крізь натовп тіней, змітаючи все на своєму шляху. Його вовк дихає важко, з пащі виривається пара, змішана з кривавими бризками.

За мить він уже біля мене. Величезна лапа з кігтями стає між мною та останнім чорнокнижником, що намагався підійти зі спини. Рагнар перетворюється. Це відбувається болісно й швидко — м'язи перетікають, кістки перешиковуються.

Він стоїть переді мною — напівголий, вкритий ранами, з мечем у руці, який він вихопив у вбитого воїна. Його погляд знаходить мої очі. У цьому погляді стільки всього — лють, полегшення і той самий істинний зв'язок, який зараз б’є по моїх нервах, як електричний струм.

— Назад! — рикає він, закриваючи мене собою від нової хвилі ворогів. — Айло, стань за мною і не смій заплющувати очі!

Я дивлюся на його широку спину, на рубці, що залишилися від наших минулих битв, і відчуваю, як усередині мене, глибоко за срібним блоком, вперше за довгий час щось гаряче й дике дає відсіч холоду. Порятунок прийшов. Але я знаю — цей порятунок коштуватиме мені не менше, ніж сама облога.

Архів перетворюється на м’ясорубку. Рагнар у формі напіввовка — вихор із кігтів, іклів та сталі. Він не просто б’ється, він нищить. Його рухи настільки швидкі, що око ледь встигає стежити за спалахами його меча. Кожен удар відтинає кінцівки, трощить кістяні маски, розбризкує чорну, як дьоготь, кров магістрів по стародавніх пергаментах.

Я стою позаду нього, притиснута до обгорілого стелажа. Поруч зі мною, заціпенівши від жаху, збилися в купу жінки. Ми дивимося на цей танець смерті, і я відчуваю, як усередині мене все стискається від дикої суміші полегшення та нового, незнайомого страху.

У проломі дверей з’являються ще троє чорнокнижників. Вони діють злагоджено. Поки двоє створюють магічний бар’єр, третій, з довгим посохом, що світиться мерзотним зеленим світлом, шепоче закляття.

Рагнар кидається на них, але стикається з невидимою стіною. Енергія відштовхує його, змушуючи важко приземлитися на коліно. Магістр із посохом користується моментом. Зелений промінь, схожий на змію, виривається з набалдашника і впивається Рагнару прямо в плече, там, де обладунок пошкоджено.

Я бачу, як тканина його роби моментально обвуглюється, а шкіра під нею починає тріскатися й чорніти. Це не просто опік, це прокляття розкладу.

— Рагнаре! — кричу я, і цей крик виривається з самих глибин моєї суті.

Страх. Справжній, паралізуючий страх за нього пронизує мене, наче електричний розряд. Це не логічно. Це не має сенсу. Цей чоловік прирік мене на муки. Але зараз, коли я бачу, як він здригається від болю, захищаючи мене, щось у моєму сприйнятті світу зсувається. Істинний зв'язок між нами, який я так намагалася ігнорувати, зараз пульсує, як оголений нерв, транслюючи мені його біль.