13 Тінь

Я заношу ніж над його грудьми, і в цей момент світ навколо вибухає тишею.

Біль від істинного зв’язку, який щойно розривав мене на шматки, раптом перетворюється на крижаний спокій. Це не просто відсутність емоцій — це відчуття, ніби моє серце обернулося на злиток темного скла. Усередині мене, там, де срібна голка блокувала магію, щось глибоко і глухо рикає. Це не вовча суть. Це Тінь.

Вона не виривається назовні полум’ям, вона розливається по моїх венах холодом, і мій зір змінюється.

Я більше не бачу просто понівечене тіло Рагнара. Я бачу малюнок енергії. Його магічні жили, зазвичай золоті й яскраві, зараз виглядають як потрощені кришталеві судини. У місці рани вони забиті брудною, фіолетовою пліснявою Порожнечі. Я бачу кожну мікроскопічну нитку отрути, що в’ється навколо його серця, не даючи йому скорочуватися.

Холоднокровність, що накочується на мене, майже нелюдська. Я дивлюся на Рагнара не як на коханого, а як на механізм, який я зобов’язана полагодити.

— Світло ближче, — карбую я кожне слово. Мій голос звучить так, ніби він долинає з дна колодязя.

Я дію з хірургічною жорстокістю. Мої пальці не тремтять. Я вводжу голку точно в розриви енергетичних ниток, зшиваючи не лише плоть, а й самі канали. Я бачу, як темна магія в моїх руках — тонка, майже невидима серпанок — обволікає його поранене серце, створюючи тимчасовий кокон, який не пускає отруту далі. Тінь всередині мене ніби «заморожує» зв’язок, щоб його агонія не заважала моєму розуму.

Я січу тканини, випалюю заразу розпеченим сріблом і шию так щільно, наче створюю артефакт, а не рятую людину.

Коли останній вузол затягнуто, я відкладаю інструменти. Рагнар робить перший глибокий вдих — свистячий, болючий, але живий. Його енергетичні жили починають слабко пульсувати тьмяним золотом, поглинаючи залишки Тіні, якою я їх латала.

— Прив’яжіть його, — кажу я, не обертаючись. — Руки, ноги, торс. Шкіряними ременями до столу. Коли він почне приходити до тями, його вовк буде безумним від болю. Він розірве себе і ці шви, якщо зможе ворухнутися.

Воїни клану, які раніше дивилися на мене з надією, тепер відступають на крок. Я бачу це в їхніх очах: первісний, забобонний жах. Вони бачили мій погляд. Вони бачили, з якою крижаною байдужістю я занурювала руки в розчинені груди їхнього Альфи. У цей момент я для них не «рятівниця» і не «людська жінка». Я — щось незрозуміле. Щось, що володіє силою повертати з того світу за ціну, якої вони не знають.

Навіть Бйорн дивиться на мене, притиснувши руку до власних грудей, і в його погляді більше немає хтивості — лише бажання опинитися якомога далі.

Я виходжу на середину трапезної, змиваючи кров з рук прямо з глечика, що стоїть на столі. Холод усередині мене повільно відступає, повертаючи відчуття розбитості та втоми, але таємничий «зір» не зникає до кінця. Я все ще бачу тьмяне сяйво в кожному з них.

— Він житиме, — кидаю я через плече, виходячи з зали. — Але якщо хтось наважиться розв’язати його до світанку — ви самі будете його зашивати.

Я йду до своєї келії, відчуваючи на спині десятки наляканих поглядів. Я врятувала Альфу. Я врятувала монастир. Але я відчуваю, що після цієї ночі я стала для них небезпечнішою за чорнокнижників під стінами. Бо тепер вони знають: у порожній судині Айли оселилося щось, що сильніше за смерть і холодніше за лід.

Світанок пробивається крізь вузькі вікна трапезної брудним, сірим мазком. Повітря за ніч застоялося, просочилося залізом та гаром. Я йду повільно, кожен крок віддає глухим болем у спині, але всередині — порожнеча. Той крижаний спокій, що врятував мені життя вночі, лишив по собі дивний осад, схожий на попіл.

Біля входу воїни розступаються переді мною миттєво. Вони більше не перешіптуються і не зухвалять. Вони мовчать, опускаючи очі. Для них я тепер — та, що «порпалася в нутрощах Альфи».

Рагнар уже при тямі. Його прив’язали на совість: товсті шкіряні ремені впиваються в напружені м’язи. Його груди, щільно забинтовані поверх моїх швів, здіймаються важко й нерівно. На лобі виступив піт, але погляд… погляд уже гострий і притомний.

— О, прийшла наша різниця, — хрипко жартує один із молодих вовків у кутку, намагаючись розрядити тишу. — Альфо, вона тебе розпластала як зайця на рожні. Я думав, виверне навиворіт.

— Геть усі, — голос Рагнара слабкий, але в ньому стільки сили, що воїн миттєво замовкає. — Усі. За двері.

Бйорн, який сидів на лаві поруч, підводиться останній. Він кидає на мене швидкий, похмурий погляд і мовчки виходить, зачиняючи за собою важку стулку.

Ми залишаємося одні. Тільки тріск догоряючих свічок та його хрипкий подих.

— Що ти зі мною зробила, Айло? — він дивиться на мене так, ніби намагається розірвати мою оболонку й зазирнути всередину.

Я підходжу ближче, беру зі столу чисту ганчірку і змочую її водою. Обережно витираю піт з його чола. Мої пальці торкаються його шкіри — гарячої, живої. Раніше від такого дотику в мене б перехопило подих. Раніше істинний зв'язок ударив би по нервах солодким болем, змушуючи серце вистрибувати з грудей.

Але зараз... нічого.

Я дивлюся на нього і бачу красивого чоловіка. Широкі плечі, вольове підборіддя, золотисті іскри в зіницях. Він справді величний у своїй силі. Але той непереборний магнетизм, та дика тяга, що робила мене його рабинею на рівні інстинктів, зникла. Ніби між нами напнули товсту запону з сірого оксамиту або затягнули все патиною, через яку не проходить світло.

— Я врятувала тобі життя, — відповідаю я спокійно, не припиняючи своєї роботи. — Твої цілителі здалися.

— Звідки?! — він раптом перехоплює мою руку. Ремені натягуються до тріскоту. — Звідки ці знання, Айло? Та Айла знала тільки назви найкращих кравців Срібного Озера. Вона знала, як кокетувати з коханцями за спиною батька і які прикраси пасують до її очей. Вона була балуваним дівчиськом, яке зомліло б від вигляду сирого м’яса, не те що від розрізаних грудей.