13 Тінь

Я заношу ніж над його грудьми, і в цей момент світ навколо вибухає тишею.

Біль від істинного зв’язку, який щойно розривав мене на шматки, раптом перетворюється на крижаний спокій. Це не просто відсутність емоцій — це відчуття, ніби моє серце обернулося на злиток темного скла. Усередині мене, там, де срібна голка блокувала магію, щось глибоко і глухо рикає. Це не вовча суть. Це Тінь.

Вона не виривається назовні полум’ям, вона розливається по моїх венах холодом, і мій зір змінюється.

Я більше не бачу просто понівечене тіло Рагнара. Я бачу малюнок енергії. Його магічні жили, зазвичай золоті й яскраві, зараз виглядають як потрощені кришталеві судини. У місці рани вони забиті брудною, фіолетовою пліснявою Порожнечі. Я бачу кожну мікроскопічну нитку отрути, що в’ється навколо його серця, не даючи йому скорочуватися.

Холоднокровність, що накочується на мене, майже нелюдська. Я дивлюся на Рагнара не як на коханого, а як на механізм, який я зобов’язана полагодити.

— Світло ближче, — карбую я кожне слово. Мій голос звучить так, ніби він долинає з дна колодязя.

Я дію з хірургічною жорстокістю. Мої пальці не тремтять. Я вводжу голку точно в розриви енергетичних ниток, зшиваючи не лише плоть, а й самі канали. Я бачу, як темна магія в моїх руках — тонка, майже невидима серпанок — обволікає його поранене серце, створюючи тимчасовий кокон, який не пускає отруту далі. Тінь всередині мене ніби «заморожує» зв’язок, щоб його агонія не заважала моєму розуму.

Я січу тканини, випалюю заразу розпеченим сріблом і шию так щільно, наче створюю артефакт, а не рятую людину.

Коли останній вузол затягнуто, я відкладаю інструменти. Рагнар робить перший глибокий вдих — свистячий, болючий, але живий. Його енергетичні жили починають слабко пульсувати тьмяним золотом, поглинаючи залишки Тіні, якою я їх латала.

— Прив’яжіть його, — кажу я, не обертаючись. — Руки, ноги, торс. Шкіряними ременями до столу. Коли він почне приходити до тями, його вовк буде безумним від болю. Він розірве себе і ці шви, якщо зможе ворухнутися.

Воїни клану, які раніше дивилися на мене з надією, тепер відступають на крок. Я бачу це в їхніх очах: первісний, забобонний жах. Вони бачили мій погляд. Вони бачили, з якою крижаною байдужістю я занурювала руки в розчинені груди їхнього Альфи. У цей момент я для них не «рятівниця» і не «людська жінка». Я — щось незрозуміле. Щось, що володіє силою повертати з того світу за ціну, якої вони не знають.

Навіть Бйорн дивиться на мене, притиснувши руку до власних грудей, і в його погляді більше немає хтивості — лише бажання опинитися якомога далі.

Я виходжу на середину трапезної, змиваючи кров з рук прямо з глечика, що стоїть на столі. Холод усередині мене повільно відступає, повертаючи відчуття розбитості та втоми, але таємничий «зір» не зникає до кінця. Я все ще бачу тьмяне сяйво в кожному з них.

— Він житиме, — кидаю я через плече, виходячи з зали. — Але якщо хтось наважиться розв’язати його до світанку — ви самі будете його зашивати.

Я йду до своєї келії, відчуваючи на спині десятки наляканих поглядів. Я врятувала Альфу. Я врятувала монастир. Але я відчуваю, що після цієї ночі я стала для них небезпечнішою за чорнокнижників під стінами. Бо тепер вони знають: у порожній судині Айли оселилося щось, що сильніше за смерть і холодніше за лід.