7. Скляна надія

Ніч у монастирі була ще холоднішою за день. Коли останній патруль проходив повз двері, а по коридорах розливалася мертва тиша, я діставала свій скарб. Свічку я палила лише наполовину, затуляючи вогонь долонею, щоб жоден промінь не пробився крізь щілину в дверях.

Мої очі пекли від утоми, а пальці, посічені роботою в стоках, тремтіли, коли я гортала сторінки.

Книга була дивною. Вона наче складалася з двох частин, написаних різними людьми. Перша частина лякала. Там були описи ритуалів, від яких хололо в грудях: «Виклик тіні через біль», «Обмін зору на передчуття». Це була темна магія — густа, небезпечна, заборонена. Вона вимагала жертв і темряви, про яку я, як людина з техногенного світу, не мала жодного уявлення. Ці знаки нагадували мені хижих звірів, готових зіскочити з паперу.

Але друга частина… вона змусила моє серце битися частіше.

Там були схеми. Чіткі, детальні зарисовки людського (і вовчого) тіла. Я проводила пальцем по лініях, що позначали нервові закінчення, вузли та кровоносні судини.

— Це ж… анатомія, — прошепотіла я, ледь стримуючи вигук.

Автор книги описував магічні канали не як щось ефемерне, а як частину фізіології. Він називав їх «срібними нитками», що переплітаються з нервовими волокнами. І там, на одній зі сторінок, я побачила зарисовку хребта — саме того місця, куди мені встромили срібну голку.

У нашому світі лікарі знали: нервова тканина відновлюється дуже важко, але відновлюється. Тут же автор стверджував, що магічний канал неможливо знищити, поки живе серце. Його можна лише «заглушити» або «заморозити».

— Значить, вони не вбили мою силу, — я стиснула зуби, дивлячись на схему проколу. — Вони просто поставили на неї заслінку.

Я перейшла до колбочок. Шість флаконів, шість загадок. Я обережно відкупорила один — той, що з блакитною рідиною. Запах був різким, знайомим. Спирт, ефір і щось схоже на… ретинол? У нашому світі це використовували для регенерації тканин.

Інша колбочка, з густою коричневою сумішшю, пахла екстрактом валеріани та чимось залізистим. У поєднанні з описами в книзі, це нагадувало потужний стимулятор для нервової системи.

Я не могла зараз чаклувати. Мої «срібні нитки» були розірвані та заблоковані сріблом. Але я знала медицину. Я знала, як працюють запальні процеси, як стимулювати кровообіг і як змусити тіло відновлюватися через біль.

— Темна магія дає силу, — розмірковувала я, розглядаючи інгредієнти, — а медицина дає шлях.

Я закрила книгу, коли свічка почала безнадійно блимати, помираючи в калюжі воску. Мої очі злипалися, а спина ніла так, наче в ній все ще стирчав той цвях. Але я засинала не з думкою про смерть.

Я засинала з рецептом. Мені потрібні були трави, які росли на внутрішньому подвір'ї монастиря. Мені потрібен був час, щоб очистити організм від залишків срібла. І мені потрібна була обережність.

Якщо хтось дізнається, що «зламана принцеса» вивчає анатомію впереміш із чорнокнижжям, мене не просто вишлють — мене спалять.

«Спи, Айло», — наказала я собі, ховаючи скриньку під солому. — «Завтра ти знову підеш у стоки. Будеш усміхатися настоятельці. Будеш терпіти кпини. Але тепер ти знаєш: твій хребет — це не твоя тюрма. Це твій майбутній міст до волі».

Сон прийшов не як полегшення, а як вихор. У холодному мареві монастирської келії, де стіни пахли вологою та самотністю, моя свідомість нарешті здалася, і я провалилася в іншу реальність.

Там не було стін. Тільки безкрає нічне небо клану Чорної Скелі та запах… цей проклятий запах. Кедр, волога земля і дика м'ята. Рагнар стояв зовсім поруч. Я не бачила його обличчя, лише силует, що закривав собою зірки.

Я хотіла втекти, але мої ноги наче вросли в землю. А потім він торкнувся мене. Його долоня лягла на мою шию — там, де б'ється пульс. Це не був біль від срібної голки. Це був жар. Чистий, первісний вогонь, що миттєво прошив усе тіло, від кінчиків пальців до самого хребта.

Моя вовчиця мовчала. Вона була схожа на побите звірятко, що забилося в найтемніший куток моєї душі й не сміло навіть дихати. Але моє людське тіло… воно зраджувало мене. Кожна клітина тягнулася до нього з такою силою, що кістки почали нити. Це було схоже на магнетизм космічного масштабу: планета, що не може зійти з орбіти свого сонця, навіть якщо це сонце її спалює.

— Ти моя, Айло, — прошепотів він мені в самі губи. — Навіть якщо я тебе ненавиджу. Навіть якщо ти порожня.

Я прокинулася від власного схлипу.

Я різко сіла на ліжку. Спина миттєво вибухнула болем у місці проколу, повертаючи мене в реальність. Темрява. Тиша. Холодний солом'яник.

Я притиснула руки до грудей, намагаючись заспокоїти серце, яке калатало об ребра, як божевільне. У роті пересохло.

— Це не магія… — прохрипіла я в порожнечу.

Сон розвіявся, як дим на морозі, але відчуття чужого тепла на шкірі залишилося. Я лежала нерухомо, боячись ворухнутися, бо знала: щойно я зроблю вдих, монастирська реальність остаточно витіснить ілюзію.

Але реальність уже була тут. Вона пульсувала в моїх хребцях і тягнула десь глибоко під ребрами.

— Це несправедливо, — прошепотіла я в порожнечу келії.

Я притиснула долоні до очей. Магія зникла. Моя вовчиця — та іскриста, дика частина мене — була загнана в таку глибоку темряву, що я навіть не чула її дихання. Тоді чому я все ще відчуваю його?

Це було схоже на фантомний біль. Кажуть, люди, які втратили руку, роками відчувають, як у них сверблять неіснуючі пальці. Так і я. Мого зв'язку з Рагнаром більше не мало існувати — він сам його розірвав, вигнавши мене, — але моє тіло відмовлялося в це вірити.

Мені не хотілося мститися. У мене просто не було на це сил. Мені хотілося лише одного: щоб цей невидимий повідець, який тягне мене до нього через сотні кілометрів, нарешті обірвався. Щоб я могла дихати, не відчуваючи в повітрі присмаку кедра й м'яти. Щоб моє серце билося в моєму власному ритмі, а не підлаштовувалося під відлуння його кроків десь там, у Чорній Скелі.