Вона сиділа біля вікна й дивилась, як тоне сонце у сірих хмарах над дачним озером.
Її пальці стискали стару фотографію — на ній вона усміхалась поруч із Сергієм. Ще до того, як усе зламалось. До мовчання. До болю.
— Він не повинен знати, — прошепотіла вона, торкаючись свого живота. — Краще хай думає, що я зрадила. Хай ненавидить. Але житиме.
За вікном — гуркіт грому. Далекого, але невідворотного.
Віктор мовчки стояв у дверях.
— Ти певна?
— Я втрачу все. Але збережу його.
Вона ще не знала, що це рішення стане фатальним. Що її дочка буде платити за тишу, обрану з любові. Що її коханий стане ворогом. І що одного дня, у тій самій кімнаті, інша дівчина скаже:
— Я не буду мовчати.