РОЗДІЛ 8 СПОГАДИ

Олег не міг позбутись цього дивного відчуття, яке з’явилось поруч з Анною.

Поки вони намагались відірватись від переслідувачів

І знову спогад:

Він стріляє з лука. Батько позаду — суворий.

— Ще раз. Рука тремтить — отримуєш удар палицею по пальцях.

— Чому?

— Тому що кожна слабкість — це смерть.

І тоді хлопчик навчився не тремтіти. Навчився мовчати. Вбивати. Але не жити.

Олег зупинився за крок від Анни. Вона не відступила. Дивилась прямо в очі.

— Якщо ти мене повернеш, — сказала вона, — це буде зрада. І твоя, і моя.

— Я знаю.

— То чого чекаєш?

Він підняв руку — і повільно зняв з плечей куртку. Накрив ним її плечі. Голос його став глухим:

— Бо я вперше не хочу виконати наказ. А хочу зрозуміти, що значить вибір.

Їхні погляди зустрілись — не як ворогів, не як мисливця і здобичі. Як двох людей, в яких не було дитинства, свободи і тепла. І які щойно, в тумані й холоді, віднайшли одне одного.

Анна сиділа на вологій землі, загорнута в його куртку, мов дика тварина, яку вперше ніхто не хотів загнати назад до клітки. Вона мовчала, та її погляд не відпускав його — той самий погляд, який Олегу було боляче витримувати. Бо в ньому було питання. Одне єдине: Хто ти насправді?І тоді, несподівано, свідомість потягнула його в минуле. Туди, де вперше прокинувся опір, і де його жорстоко придушили.

Йому було п’ятнадцять.

Він потай втік із маєтку. Просто вночі. Залишив охоронця без свідомості, вкраденим ключем відчинив ворота. Мріяв лише про те, щоб побачити море — хоч раз у житті.

Упав сонцем на пісок і заснув просто на березі. А на ранок — стояв перед ним батько. Без емоцій. В очах не було гніву — лише розчарування.

— Чому ти втік? — голос його був спокійний.

— Бо я не зброя. Бо я — жива людина.

Сергій мовчав. Потім наказав людям схопити сина.

Три дні.

В підвалі.

Без їжі. Лише вода. Лише тиша.

Анна здригнулась, та не перебивала.

— Потім було навчання. Пекельні тренування. Витривалість, бойові мистецтва, зброя. Освіта за кордоном. Мови. І ще зброя. Завжди зброя. — Він усміхнувся сумно. — Я був... проєкт. Не син. Інструмент.

Той, хто має колись виконати вирок.

Анна мовчала, затиснувши в долонях тканину куртки.

— Я більше не тікав. Я вчився, слухав, мовчав.

Умів вбивати — до того, як поцілував.

Мене не вчили, як довіряти.

Ані як любити.

Тиша знову повисла між ними, цього разу важка.

Олег знову дивився на Анну. Її великі очі з тривогою стежили за кожним його рухом. Вона не знала, що саме зараз у ньому борються дві постаті: той підліток, що тікав до моря, і той воїн, що вбивав без тіні сумніву.

— Я робив усе, що мені наказували, — прошепотів він. — До сьогодні.

Анна дивилась мовчки, але щось у її погляді змінилось. З'явилась тінь розуміння. Співчуття? Можливо.

А можливо — віра, що він ще може стати тим хлопцем, який колись хотів втекти до моря.

Анна вдихнула повітря повільно, мов намагалась знайти в собі силу розповісти:

— Мені було шість, коли померла мама.

Я не пам’ятаю її голосу. Тільки запах лаванди, який залишався на подушці.

Тато був... іншим. Після мами. Але він був турботливим, уважним. Я вірила, що він віддав би за мене життя.

Вона затремтіла.

— Я досі не розумію... що сталося. Коли він... зламався? Чому вирішив, що може просто... продати мене?

В очах Анни — злість, біль, розгубленість. Вона стискає пальці в кулак.

— Я намагалась знайти відповідь у його очах. Але там — порожнеча. Ні каяття, ні жалю.

Олег дивився на неї. Цього разу — не як на ціль, не як на тягар. Він бачив її такою, якою її ще ніколи ніхто не бачив — вразливою, справжньою.

Він простягнув руку. Не сміливо. Повільно.

І вона не відхилилась.

— Можливо, — тихо сказав він, — ми обоє не знали, що таке дитинство та любов.

— Але, можливо, — відповіла вона, — ми зможемо дізнатись разом.