Розділ 14 — Те, що залишилось у тиші

Кімната Марії була тихою. Тільки лампа над ліжком кидала тьмяне світло. Вона сіла, обійнявши коліна, і довго не рухалась.
У голові — голос Сергія: "Ти або не на моєму боці, або дурна."
Вона заплющила очі. І у свідомості, наче на екрані, промайнуло обличчя жінки з м’якими рисами, світлим волоссям і втомленими очима. Її мама.
…

Спогади Марії — Тиша двох сердець
У дитинстві Марія часто прокидалась від запаху смаженого хліба і кави. Кухня була маленька, з облупленою фарбою на шафках, але в ній завжди було тепло. Її мама — тендітна, завжди трохи втомлена, але з м’якими очима — стояла біля плити в халаті, з розпатланим волоссям і піснею на вустах.
Вони жили в крихітній квартирі на околиці міста. Взимку тут було холодно, і мама клала теплі пляшки з водою під ковдру, щоб дочка не змерзла. Влітку вікна відчиняли навстіж, і вітер розвішував фіранки, як вітрила.
Мама працювала швачкою вдома й уночі мила сходи в будинку — щоб вистачало на їжу, на книжки, на плаття для першого вересня. Вона ніколи не скаржилась. Навіть тоді, коли приходила з роботи з мозолями, зігнута від утоми.
— Все буде добре, сонце моє. Головне — не вирости жорстокою, — казала вона, вкладаючи Марію спати.
Марія пам’ятає її руки — натруджені, але ніжні. Руки, які гладили її волосся, коли вона хворіла. Руки, які пришивали ґудзики на старе пальто, перетворюючи його на "нове".
Вона ніколи не говорила про батька. Лише раз, коли Марія запитала, мама зітхнула й відповіла:
— Він був не тим, кого варто було любити.
Іншого вона не сказала — ні злоби, ні імені. Але в її погляді була тінь — мовчазний біль, що ховався за усмішкою.
Марія навчилась рано дорослішати. Вона самостійно робила домашні завдання, варила кашу, коли мама запізнювалась із нічної. Але навіть у той голодний побут було місце для щастя: вечори з книжками, коли мама читала вголос; запах лаванди в шафі; пісня, яку мама наспівувала, коли гладила її волосся.
Іноді Марії здається, що все це — сон. Що мама була лише тінню з минулого. Особливо після того, як її не стало. Хвороба знищила матір швидко, безжально. А після — інтернат, чужі стіни, чужі люди. Тоді в Марії щось замерзло всередині.
Але щоночі перед сном вона згадує маму — її голос, її усмішку, її руки. І клянеться собі:
"Я зруйную все що її зламало"